Я їхала з Італії усього на два тижні, аби справити синові весілля. Хотілось для єдиної дитини справжнього свята, так щоби і людям на заздрість і собі на радість. Та й заслужив він у мене: без мене виріс, в усьому татові допомагав, і вчиться добре і працювати встигає. От тільки до кінця забави я не добула, а поїхала зі свята і то не додому, а до найближчого готелю.
Для мене було дуже важливо справити єдиному сину гарне весілля. Добре, що нині про все домовитись можна онлайн, як і заплатити. Майже два місяці у мене пішло на те, аби обрати заклад на рівні, з хорошою локацією і кухнею.
Зробили ми модну нині виїздну церемонію, обрали ведучого відомого. Так, пішла купа грошей, але чи не для того я п’ятнадцять років працюю за кордоном? Чи не варті ми такого свята, адже син у мене один і одружується він раз у житті.
Приїхати змогла лиш за тиждень до забави. Закрутилась, завертілась у приємних клопотах. Себе привела в порядок, одяг обирала, чоловіка вбрала. Та й короваї замовити потрібно було. Несподівано і торт на свято останньої миті шукали. До вечора, уже без сил засинала.
Скажу, що сім’я у мене дуже дружна. Ми хоч і далеко одне від одного, а не втратили сімейного тепла і прив’язаності. Мої чоловіки мене із квітами зустрічали, буквально, на руках мене носили. Що й казати, я була справді щасливою у своїй сліпоті.
Прозріння до мене прийшло уже на самій забаві. Все було так, як я хотіла і як собі намріяла. Я буквально пурхала по залу на крилах щастя. Молоді були неймовірно гарні, гості приїхали усі і все йшло прекрасно.
Знаєте, увесь час поруч молодих крутилась симпатична білявка. То сину моєму що підправить, то молодій зачіску. Видно було, що стосунки у них теплі і дружні. Я собі вважала її подругою нареченої. Правда відкрилась мені несподівано.
Саме коли тамада покликав батьків молодого до танцю, я, як на те, не могла чоловіка свого знайти. Пішла шукати і стала свідком несподіваної сцени – вони стояли із тією білявкою. Мій чоловік обіймав її і поруч них бігала дівчинка. Мене вони не бачили, я хотіла з’ясувати стосунки, думала, що Олег хильнув зайвого, але вже коли до них залишався крок, то мала несподівано сказала:
— Ой, тату, та тьотя йде.
Я стала, мов водою злита. У мене перед очима пронісся сьогоднішній день. Те, як вона по панібратськи поводилась із молодими, те, що і син і невістка моя сприймали її опіку, як належне. Вони були знайомі. Не тільки чоловік мене зрадив, син, мій син теж усе знав.
Поїхала я звідти швидко і не додому, а в готель. Довго не могла заспокоїтись. Два дні не виходила ні з ким на зв’язок. Ні бачити, ні чути нікого мені не хотілось.
Уже, коли їхала назад в Італію, мусила все ж приїхати додому за документами. Чоловіка не було, тільки син. Коли я запитала в Артема, як довго все це триває і як він міг змовчати, він лиш плечима знизав:
— Не вплутуйте мене у свої стосунки. Ти поїхала скільки років тому? Чи тато монах? Ну а Валерія дуже хороша людина, та й сестра у мене є. Самі розбирайтесь між собою, мамо. Я давно вмив руки.
Пів року минуло, а я й досі не можу прийти до тями. З чоловіком розмовляла, той нічого “такого” у тому що сталось не бачить:
— Ми бачились раз на рік. Обоє живі люди. Я впевнений, що й ти там маєш собі віддушину. Але, хіба ж то означає, що ми із тобою не сім’я?
Поки, я не знаю, як жити далі. Раніше у мене була чітка ціль: будинок, освіта сина, квартира для нього. Між “хочу додому” і “залишаюсь, бо хто, як не я” завжди перемагало останнє.
Нині, я ходжу на роботу, бігаю по старому маршруту, але вже як лялька заведена. Не знаю, ні чого я тут, ні як буде далі.
Чоловік і син продовжують телефонувати, говорять так, ніби мені все примарилось. Син скидає варіанти квартир, які він знайшов, адже я йому пообіцяла подарувати власне житло.
А я вже й не знаю, чи я йому мама, і як на таке реагувати.
Я їхала до Італії заробити на власний дім, на щасливе життя для своєї родини. Я таки досягла свого – дім маю і сім’я там моя живе безбідно, але в тому житті місця мені уже немає.
Мені кажуть, що в тому лиш моя вина. Але скажіть, в чому?
Головна картинка ілюстративна.
