Мені було сорок років, коли я наважилася усиновити дівчинку, Юля мені одразу нагадала мене в дитинстві, схожі риси, а сама вона була гарна, тільки не усміхалася.
– Ви маєте розуміти, що дитині потрібен буде догляд і робота з психологом.
– Нема нічого кращого за материнську любов, – сказала я на слова директорки, бо вже любила цю маленьку дівчинку, шукала в ній свої риси і тішилася тому несказанно.
Чоловік був проти і казав, що не знати, що з неї виросте, адже мати її теж була з дитбудинку і це буде якесь вічне повторювання.
– Сергію, все буде добре, головне, виховання.
І я була зразковою матір’ю, бачить Бог, що була! У Юлі була своя кімната, гарні речі і іграшки, я читала їй казочки на ніч, водила на всілякі гуртки, вистави, прогулянки. Ми їздили відпочивати на море, купували їй солодощі, але…
Дитина була така байдужа до всього, що я не розуміла чи їй те подобається чи ні. Знаєте, я просто не розуміла чи робити так і далі чи припинити, бо вона як рік тому не давала себе обняти і приголубити, так і зараз. Єдине, що перестала крастися поночі до холодильника і їсти.
Від чоловіка вона втікала і він казав, що йому перед людьми незручно, що не може взяти дитину за руку, навіть, перевести через дорогу, бо вона кусається і кричить. Я його прекрасно розуміла і пояснювала Юлі, що він тепер її тато і вона має поводитися з ним чемно, але вона просто не реагувала на мої слова.
Зверталися ми й до спеціаліста, але та лиш казала, що треба час і розуміння. Я тоді готова була це дати, але, коли ти ніяк не можеш пробити ту стіну нерозуміння, то видихаєшся.
Ще, якби був якийсь результат, а то ходить і задкує біля тебе дитина, а ти їй віддаєш всю себе. Я не витримала.
А потім сталося чудо – я була при надії! Це було таке щастя, що ми з чоловіком до останнього не вірили, що це правда.
Коли з’явилася донечка, то я на Юлю перестала звертати так увагу, як було до її появи. Чоловік відвозив її в садок, вона від нього й далі втікала, вела себе там так само як в дома. Я була виснажена дитиною, тому зривалася і на чоловікові, що не може раду дати з дитиною і на Юлі, що за цей час могла б уже якось призвичаїтися.
А потім я почула чоловіків голос зі спальні, де була наша донечка:
– Вона її брала на руки! Це тобі не лялька!
Оленці було лише два місяці і навіть чоловік аж впрівав, як брав її на руки, а тут Юля!
– Ти не знаєш, що в її голові, тому її треба просто віддати і все. Взагалі не треба було брати, а ти вперлася, що справишся і любов все зцілює! Дуже зцілила? Ми стільки грошей на неї викинули і все в трубу! Хоч щось змінилося від тих психологів? Я не буду ризикувати своєю дитиною.
Чоловік був категоричним і я погодилася з ним.
Юлі ми сказали, що вона на деякий час їде до своїх друзів, що ми будемо її провідувати. Я зібрала їй всі речі, які були на неї і ми відвезли її назад. не знаю чи їй було байдуже чи ні, але вона ніяк не проявила своїх емоцій.
Звичайно, що директорка була незадоволена, вичитувала нас як дітей, але теорія вона на практиці не подіяла. Може, у когось все склалося добре, але у нас ні, у мене не вийшло і я не хочу більше старатися. Так. перестаєш старатися, коли тебе не оцінюють, це всього стосується.
Ми більше до неї не їздили і не цікавилися, як вона живе. Сподіваюся, що їй дісталася мама, яка була терплячішою, ніж я.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
