Думаєте, що це неможливо? А вас самих коли останній раз чоловік ніжно називав на ім’я? Я теж була певна, що все у мене як у людей, але той випадок дав мені задуматися над цим всім і що робити далі – й сама не знаю.
Отож, жила я собі з чоловіком Ігорем двадцять сім років і думала, що дуже добре живу: кручуся цілими днями то на роботі, то вдома, щоб у нас все було добре в домі, щоб смачно і чисто, діти навідувалися та онука привозили.
Мій чоловік ніколи не був улесливим на слова, завжди такий, що першим буде казати заувагу, а вже потім похвалить і то неохоче.
– А чого ти дитину не похвалиш, – колись питала я його, коли син простягав Ігорю малюнок, а той вказував, що нічого на ньому не розуміє.
– Намалює щось людське, тоді й похвалю.
Щодо моєї роботи, то я зрозуміла, що раз не критикує мене, то все добре, і я сама себе хвалила за це.
А далі так звикла жити, що мене б уже здивувало, коли б чоловік мені якесь ласкаве слово сказав.
Що поробиш, коли в людини такий характер, як мені треба дітей похвалити чи обійняти, то я йду і їх обіймаю і не роблю з цього подію.
Та й отак по подругах піду чи в гості чи так, то й не чую аби чоловіки коло них сюсюкали, тому й не було мені не по собі, що чоловік такий у мене черствий.
І ось поклали мого Ігоря в стаціонар. Я кожного дня була біля нього, часто й засинала біля його ліжка, щоб він не почувався самотнім.
Ні, чоловік не змінився, а навпаки, ще більше йому забракло теплих слів, бо він почав ремствувати, що він такого не заслужив: інші ходять і живуть, а він отак?
– Добре тобі, Марто, є, сидиш собі в теплій хаті і нічого тебе не обходить. Будеш ще краще жити, коли мене не стане, будеш жити у своє задоволення!
– Та що ти таке кажеш? Ти одужаєш, тобі дають хороші прогнози! Ми всі за тебе переживаємо!
– Що мені з ваших слів? Ви не в моїй шкурі – ви в теплі і добрі! Я на вас все життя працював, все вам віддав до копійки і ви собі будете жити приспівуючи, а я що? За що мені це все?
Я вухам не вірила, що він так все перекручує. Якби я мала, що лишити своїм дітям, то я б навпаки, раділа, що вони тим скористаються. Але зараз чоловік каже таке, що мені й в голові не вкладається – йому від того зле, що ми скористаємося його спадком! Невже це слова батька і чоловіка?
Я задумалася над тим, а з ким я по суті й жила всі ці роки? Якщо він так думає, то, виходить, що він такий і є, а я просто відіпхнула реальність і намалювала свою, зручну, де мій чоловік просто має небалакучий характер.
Чоловіка виписали і з ним усе гаразд буде. Але тепер я дивлюся на його поведінку зовсім іншими очима: він справді всім незадоволений, те й робить, що бурчить і роздає накази, коли щось не по його, то починає знову закручувати з того боку, що він на нас з дітьми працював, нічого цікавого в житті не бачив і ніде не був, а ми сміємо з ним не погоджуватися.
Я тепер все розумію, але з іншого боку – що ж мені робити? Коли я йому заперечую, то він зі мною не спілкується і мені доводиться його перепрошувати, але мені все менше хочеться це робити і я навіть рада, коли від нього взагалі ніякого слова не чую.
Що б ви порадили в такій ситуації?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота