Я була так вихована, що я маю попри втому, недосип і лінь. Маю. І не хвилює як, але це має бути зроблене. Одразу бачила перед очима маму, як вона обертає голову і каже: «Роби, щоб дурниці в голову не лізли».
І я стала копією своєї мами в своєму сімейному житті. Звалила на себе дітей, роботу і чоловіка та понесла попри втому, недосип і лінь.
А одного дня я з подивом побачила, як мій чоловік сотворив подвиг – встав з дивана і втягуючи живіт та граючи м’язами сказав, що сам, попри втому на роботі, але таки піде і відремонтує молодій сусідці кран.
Вона стояла на порозі і від щастя мліла, що такий чоловік прийде і зробить їй добро.
Але наш кран капав вже пів року, Василь сказав, що треба там поміняти якусь прокладку і він то зробить, як буде мати вільний час.
Я чекала довго, а далі пішла в магазин, розповіла продавцеві про кран, той дав мені прокладку і ключ, і я сама все зробила. Так швидше.
Я можу розібрати злив під мийкою і його прочистити, можу закрутити шуруп в дверцята, можу косити косаркою, можу зробити хвіртку…
Я можу все і мене мають цінувати, як на роботі хорошого працівника, а тут Василь побіг до сусідки.
Диво і годі. Мамине обличчя перед очима вимовило: «Без діла сидиш і дурниці в голову лізуть».
– Василю, я завтра не встигну з роботи піти в магазин. Купи продукти і приготуй вечерю.
– Я?
– Так, не знаєш які поклич дітей, вони тобі підкажуть, список я складу.
Мені вартувало величезних зусиль просто гуляти містом, замість того, щоб біти додому і перевіряти як вони без мене готують вечерю і чи нічого не спалили. Вирішила посидіти в кафе, випити нормальної кави. Сиділа за столиком і дивилася на жінок, які мали час побазікати з подругами, погортати стрічку новин в телефоні, усміхатися чоловікам…
Я ж сиділа і рахувала ковтки, щоб не сидіти з порожнім горнятком, бо ж незручно сидіти просто так, без діла, ще попросять піти. Он скільки людей хоче попити кави, а я місце займаю. Не правильно все це.
Та й байдикую я, це теж не правильно. Мама б такого не схвалила.
Прийшла додому і побачила, що квартира ціла, як і каструлі і тарілки. Похвалила за старанність усіх, сказала, що дуже смачно і вирішила, що треба поговорити з Василем, просто так, про життя, про плани на майбутнє.
– Про що з тобою говорити?, – здивувався чоловік, – у нас різні інтереси в житті.
– Давай кіно якесь подивимося.
– Я не люблю мелодрами.
– Обери таке, що любиш, а я подивлюся, може мені сподобається…
Дивилися щось про Рим, гладіатори і Колізей з крокодилами. Боже, хто таке придумує? А він аж пищить на дивані. Справді, ми дуже різні, але хіба це привід відпускати хорошого по-суті чоловіка якісь сусідці? У нас попереду ще ціле життя і треба разом туди йти, підтримувати один одного.
Поступово у Василя зʼявлялося все менше і менше часу на лежання на дивані, а в мене більше часу аби подумати про себе, про те, чого я хочу від життя. Вирішила почати з маленького – змінила зачіску, купила освіжував в ванну, викинула килимок, який давно протерся.
Перестала купувати чоловікові м’яса і ковбаси, а купила собі куртку, яку давно хотіла, нову, щоб йти і відчувати себе гарною.
Василь чомусь почав мене зустрічати після роботи. Йдемо мовчки один біля одного, навколо так гарно, я беру його під руку, бо у мене ж каблуки, хоч і невеличкі, мені потрібна опора.
Сусідці порадила звернутися до Сергія з шостої, він холостяк і все вміє. Тепер вона більше нам не надокучає, а Сергій гугнить як відремонтувати те чи інше і просить в мого Василя інструменти. А той дуже дивується, що у нас є і розвідний ключ і пістолет для піни, шуруповерт і молоток, кліщі і викрутка з індикатором напруги.
– Люба, ти не перестаєш мене дивувати, – каже він розгублено.
– Це все виховання, – тільки зітхаю я.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
