Я з порогу зрозуміла, чого насправді та дівчина сюди прийшла. Оці всі “люблю, доля і кохання неземне” мене не цікавили. Тут і професором бути не потрібно було – бідна.
Я її і в дім не пустила. А навіщо? Тут їй нічого не світило і вже точно я не мала перед чужинкою гостинно відчиняти двері свого дому.
Так і сказала сину: “Поверни звідки узяв. Благословення свого я не дам і не мрій. Не буде цього шлюбу доки я жива і крапка”. Звідки ж я тоді знала, як для нас усіх життя оберне?
Озираючись на свої 70 років прожитих, я розумію, що у своєму житті я досягла всього, про що мріяла і навіть того, про що мріяти не сміла.
Єдина у мене невдача — я втратила стосунки з єдиним сином. Раніше ж я навіть не зважала, продовжувала сердитись на Валерія, не хотіла його бачити, а нині я ніби як прозріла і гіркота заповнює мою душу.
Я виросла в простій сім’ї, де ніколи не було надлишку. Батьки вчили мене цінувати працю, і я завжди знала, що в житті нічого не приходить просто так і все залежить тільки від мене і моїх зусиль.
З дитинства я була цілеспрямованою: навчалася, працювала, йшла до своєї мети. Коли мені виповнилося тридцять, я вже займала керівну посаду на великому підприємстві.
Я побудувала дім, купила автомобіль, забезпечила себе і свою сім’ю всім необхідним. Моєму чоловіку заздрили і казали, що з жінкою йому пощастило.
Доки мої подруги сиділи в декретах і вічно жалілись на нелегку долю, я всього досягала сама, своїм розумом, характером і вмінням знаходити спільну мову з людьми.
Але не дім, не посада і не новеньке авто були мені дорогі. Головною моєю гордістю був син Валерій. Син ріс у достатку і мав усе, чого я в дитинстві була позбавлена.
Я забезпечила йому найкращу освіту, найкращі можливості, щоб він міг досягти навіть більшого, ніж я. Валерій був розумним і талановитим хлопцем, і я була впевнена, що його чекає блискуче майбутнє.
Малювала собі картини у голові одна яскравіша за іншу: син одружиться із донькою мера, ні краще із донькою власника мережі супермаркетів. чи ресторатора. Вони відкриють власну справу, стануть чи не найшанованішою парою у місті.
Та одного дня, коли Валерію було двадцять п’ять років, він прийшов додому і сказав, що хоче мене з кимось познайомити. Він привів дівчину, з якою, як виявилось планував одружитися.
Коли я її побачила, то одразу зрозуміла, що вона не з нашого кола. Вона була зовсім не такою, якою я уявляла свою майбутню невістку.
Мало того, що на ній був бідний одяг, так ще ось ця невпевненість у рухах, тремтливий голос — усе це говорило про те, що вона була з простої сім’ї.
Я навіть не запросила її до хати. Я відверто сказала Валерію, що не схвалюю його вибору. Він, як я тоді вважала, сприйняв це спокійно. Але наступного дня він прийшов і заявив, що все одно одружиться з цією дівчиною, навіть якщо я буду проти.
До останнього я вірила в те, що мій син одумається. Я ж чітко сказала, що в разі, якщо він пов’яже себе путами шлюбу із цією пані, то я більше не його мама. Але він лише відповів, що не має наміру навіть обговорювати це зі мною.
Ми припинили спілкуватися. Я знала, що Валерій живе зі своєю дружиною в скромній квартирі, що вони намагаються звести кінці з кінцями. І я твердо вирішила: якщо він вибрав таку долю, то нехай. Мені здавалося, що це його урок, що він зрозуміє свою помилку і повернеться. Але час ішов, і цього не сталося.
Минуло кілька років, і я дізнавалася про життя Валерія лише через знайомих. Валерій виїхав у інше місто працював, і, як казали, був цілком щасливий.
Я не могла зрозуміти, як він міг бути щасливим без мене, без моєї підтримки. Він втратив усе, що міг би мати, якби пішов шляхом, який був для нього відкритий. Яких висот він міг би досягти? А на що це все проміняв?
Усі ці роки я все ж вірила і чекала, що син сам зробить крок назустріч, що попросить пробачення, адже ж так мене образив. Але цього не сталося.
І ось, мені виповнилося 70, я раптом замислилась про своє життя і про те, що я залишу по собі. Усі мої друзі і знайомі мали сім’ї, діти і онуки приходили до них на свята, а я залишалася наодинці зі своїм статком.
Раптом, я зрозуміла, що в гонитві за ідеалом, який я вигадала для себе і для свого сина, я втратила найважливіше — його любов. Ціле життя пройшло нарізно.
Нині мені дуже хочеться виправити цю помилку. Знайшла номер сина, зателефонувала, але він сказав сухо:
— Мамо, ми з тобою чужі одне одному. Так було і хай так буде далі. Бувай здорова, мене більше не турбуй.
Я спробувала з’їздити до нього, але він навіть дверей мені не відчинив. Коли ж я підійшла до їхньої сім’ї, аби хоча б з онуками познайомитись, він швидко усіх посадив в машину і рушив. Потім узагалі поїхав кудись із тієї адреси, аби я не набридала.
От як це все розуміти? За що він так зі мною? Я ж пояснила, що готова прийняти і його і оту його жінку і її дітей. Але він вибудував стіну, крізь яку я ніяк не можу пройти.
Чому ж він так? Чим мама може таке заслужити? Хіба я зробила щось аж настільки неприйнятне, поясніть мені?
Головна картинка ілюстративна.
