Батьки чоловіка розлучилися давно. Чоловік залишився з батьком, а мама поїхала в інше місто там у неї згодом з’явилась нова родина. Чоловік із нею спілкування підтримує, але більшу частину життя прожив із батьком.
Віктор Олександрович, мій свекор, при першому знайомстві ніякого враження на мене не справив, звичайний собі чоловік, якому під п’ятдесят, похмурий якийсь. Але те, що він один виховав сина, викликало в мене повагу. Я не знала, чому батьки чоловіка розлучилися, питати у свекра було якось неввічливо, а чоловік не знав, він тоді був ще маленький.
Ми після весілля винаймали квартиру і мріяли про своє житло. Хотіли брати іпотеку, навіть щось відкладали на перший внесок, але згодом я відчула, що при надії. Коли на роботі довідалися, що я піду в декрет, мене дуже грамотно виставили.
Я знайшла іншу роботу, але платили там набагато скромніше, а попереду майорів декрет. Щоб якось зводити кінці з кінцями, було вирішено попроситися жити до батька чоловіка. Мої батьки жили далеко, тому жити у них був не варіант, тож залишався тільки свекор. Він погодився нас прийняти, але пошкодувала я вже за кілька днів.
На мене лягло приготування їжі, прибирання, прання та інші обов’язки по дому. Це при врахуванні того, що я при надії і теж працюю. Такі дрібниці Віктора Олександровича не цікавили.
– Ну а що ти думала? – запитує у мене батько чоловіка, – Ти при надії, а не занедужала. Це нормально, я тобі скажу. Моя мама дев’ять мала і буряки мішками з поля додому носила. А тобі що, посуд помити не просто?
Такі розмови проходили без чоловіка, який повертався з роботи набагато пізніше за нас. Мої ж слова, що мені потрібна допомога, розуміння у свекра не знаходили.
– Я з роботи прийшов а у тебе і досі нічого їсти не готове, – обурювався батько чоловіка, який повертався з роботи на півгодини пізніше за мене. Що я мала встигнути приготувати за цей час?
– Підлоги вже до ніг липнуть, а вона лежить, – заявив він другого дня.
Я ж з роботи того дня відпросилася, бо світ обертом ішов. Але його це не хвилювало. Він не замовкав доти, доки я не вставала і не йшла робити те, що він казав.
Чоловіку я про це не розповідала. Йому й так доводилося непросто. Працював у дві зміни, та ще й підробляв кілька годин на таксі щоденно.
А одного дня Віктора Олексійовича понесло. Він саме з роботи повернувся а я посуд мила він мовчки підійшов і без слів увесь перемитий мною посуд назад у мийку знову переклав:
— Не вмієш, не берись? Я їх з доброї волі і доброти своєї у дім впустив, а тут навіть посуд не миється добре. Досить мені було твого чоловіка, дочекатись не міг коли виросте, а тут ще й ти. Так і не самі як сніг з нікуди, з перспективою розширення. Я вас запрошував? Танцював від щастя коли квартира звільнилась від зайвих, а він повернувся та не сам.
— Марино ми йдемо, – прочула я голос чоловіка, який бринів металом.
Він не став з татом, навіть розмовляти. Зібрали речі і пішли до друзів. Через кілька днів поїхали до моїх батьків. Тато домовився з другом у якого пустувала квартира, живемо тут і щомісяця виплачуємо йому певну суму. Це ніби як ми цю квартиру у нього викупимо за років п’ять.
З татом чоловік не спілкується. Мама його приїздила. Не знаю, про що вони розмовляли за зачиненими дверима, але вийшли обоє заплакані. Тепер у нашому житті ця жінка бере досить активну участь і вона мені від усієї душі подобається: добра, ніжна і щира людина.
Пробувала просити чоловіка, аби хоч слухавку брав, коли тато телефонує, ну мало що може статись? Але відповідь одна: “тата у мене немає і ніколи не було”.
А я вважаю, що так не можна. Ситуації у житті різні бувають, але саме життя таке коротке, що в ньому просто немає місця для того аби берегти в душі щось нехороше про інших людей.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
