Може мені треба було щось сказати на свій захист, якось виправдатися перед давньою подругою, але я вирішила промовчати, адже у неї й так не все гаразд в родині, а та давня історія – єдине, що тішить її серце. І так, я давно знаю її секрет. Проте, вона вирішила тоді його мені розкрити.
Марту я знала давно, в одному дворі виросли, в школу ходили, компанія була одна на всіх. І, за класикою жанру, закохалися ми в одного хлопця, шкірянка і погляд з поволокою.
Хто встоїть в шістнадцять років від такого?
Але Артем вибрав мене і я була така щаслива, покинула навчання і те й робила, що гуляла з ним. Не знаю, куди б це все мене привело, якби одного дня я не застала Артема з іншою дівчиною. І я закрилася в кімнаті на кілька тижнів, батьки дуже переживали, але звідти вийшла дівчина, яка вирішила втерти носа і Артему і його новій пасії.
Засіла за навчання і таки наздогнала програму, поступила в медуніверситет і стала чекати, коли розбагатію чи зроблю якесь відкриття, чи вилікую якусь хворобу. Але я сиділа в кабінеті і мала справу з рутиною, що не приносила ніякої вигоди.
Але потім зустрілися з кількома одногрупницями і вирішили, що будемо робити салон краси. Ось тоді я й стала заробляти, жінка завжди хоче бути красивою і готова на все заради цього.
Згодом у мене з’явилася і своя квартира, машина, і коханий чоловік.
Про свої успіхи я нікому не розказувала, бо в професійній сфері таким займатися, то трохи не те, а з друзів у мене лишилася хіба Марта і то, вона ж вийшла заміж за Артема…
Ще коли я вчилася, то та дівчина, з якою я застукала Артема, мені зізналася, що все Марта підлаштувала, щоб я вчасно прийшла. Вона й справді, чомусь дуже захотіла прийти саме до тієї квартири, де ми завжди збиралися, але їй дуже було треба. А там та картина.
Звичайно, що на мене знову накотила та хвиля і я тоді ще старанніше вчилася.
Тому, коли я вернулася в рідне містечко і, о диво співпадіння, побачила Марту, то одразу все й згадала.
Виглядала вона не дуже, посоловілий погляд і неохайний вигляд. І тут я подумала, що могла б бути на її місці, від цієї думки мені аж ноги стерпли.
Вона почала вітатися, обійматися, мовляв, постав каву, ти ж у нас обласна фіфа, як життя, чого не спілкуєшся зі мною, гордуєш?
Таким суцільним реченням це все йшло і я хотіла якнайшвидше піти геть.
– Ти що? думаєш, що краща за мене?, – каже вона мені, – Та я в сто разів за тебе розумніша! Ти й не уявляєш, що я зробила, ти б до такого й не додумалася!
І починає з таким пафосом викладати ту дитячу витівку, наче досягнення всього свого життя.
– І дуже воно тобі помогло?, – кажу я їй, – Пригощайся і бувай.
Я залишила її з кавою, ось таке майбутнє я могла б мати. Дякувати богу, що все тоді саме так склалося. По-суті, я їй винна… Але я точно не буду піднімати цю тему з нею.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
