Коли моїй доньці виповнилося двадцять дев’ять років, я вирішила нарешті спитати прямо:
– Доню, чого ти чекаєш? У твоїх подруг уже діти бігають, а ти все одна.
Вона відклала телефон і відповіла так спокійно, що мене це навіть здивувало:
– Хочу знайти такого чоловіка, як тато.
Я застигла. Хоч і знала, що донька завжди була прив’язана до батька, почути це з її вуст було непросто. Що вона мала на увазі? Я вирішила уточнити.
– Що ти маєш на увазі, доню? – спитала, тримаючи себе в руках.
– Хочу, щоб він був забезпеченим, як тато, – сказала вона. – Щоб міг заробляти, щоб дарував мені все, що я хочу. Щоб ніколи не підвищував голосу. Щоб був врівноваженим і завжди тримав усе під контролем.
Вона говорила, і я бачила в її очах захоплення. Віктор справді був чудовим батьком для неї. Він любив її беззастережно, завжди підтримував, завжди виконував її бажання. Але чи я хотіла, щоб її чоловік був таким, як Віктор? Ні. Навіть уявляти це не хотіла.
– Знаєш, – тихо сказала я, намагаючись підібрати слова, – не все те золото, що блищить.
Донька глянула на мене здивовано.
– Мамо, що ти маєш на увазі? Ти завжди казала, що тато найкращий чоловік.
Я не знала, як пояснити, що зовні бездоганне життя має свій тіньовий бік. Що її батько, хоч і був чудовим для неї, не був таким для мене.
Віктор завжди був тихим, але це не означало, що він знаходив аргументи, аби я знала своє місце. Його голос ніколи не підіймався, але слова влучали точно в ціль.
– Хочеш звідси піти? – часто казав він, коли ми залишалися наодинці. – Я тебе не тримаю. На твоє місце таких, як ти, – десятки. Думай.
І я мовчала. Мовчала, бо куди я могла піти? У нас була донька, дім, спільне життя, яке я не хотіла втрачати. А головне – були гроші.
Я переконувала себе, що щастя в грошах. Навіть коли дізнавалася про його нові романи, заспокоювала себе: «Ну і що? У нього нова любка, а в мене нова шубка». Це допомагало.
– Що ти мені скажеш? – питав він, наче випробовуючи.
Я нічого не казала. Навчилася тримати все в собі. Це був мій вибір, який я зробила заради доньки. Я думала, що це правильний вибір, що так буде краще. Але чи я була щасливою?
Час минав. Віктор не змінювався. У тридцять, сорок, п’ятдесят років він залишався тим самим. Я вигадувала собі нові причини жити так, як живу.
– Ось у мене будуть онуки, – казала собі я, – і тоді я віддам їм усю свою любов.
Але донька не поспішала виходити заміж. Їй здавалося, що такого чоловіка, як її тато, знайти дуже складно.
Вона обожнювала батька, і я ніколи не розповідала їй, яким він був насправді.
Одного разу я спробувала натякнути:
– Доню, ти ж розумієш, що люди – не ідеальні?
Вона глянула на мене, не приховуючи здивування:
– Мамо, що ти хочеш сказати? Тато – найкращий. Якщо мій чоловік буде хоча б наполовину схожим на нього, я буду найщасливішою.
Що я могла сказати? Що її ідеальний образ – це ілюзія? Вона б не повірила. А якщо й повірила б, то звинуватила мене. Тому я вирішила мовчати.
Минали роки. Нарешті донька оголосила, що знайшла того самого чоловіка.
– Мамо, він подарував мені машину! Уявляєш?
Я бачила, як сяють її очі. Він справді робив її щасливою. Весілля було пишним, молодята жили в достатку, їздили по світу, вечеряли в дорогих ресторанах. Я раділа за доньку й сподівалася, що їй пощастило.
– Мамо, він такий уважний, – ділилася вона. – Він завжди турбується про мене, дарує квіти, робить подарунки. Я не вірила, що такі чоловіки бувають!
Можливо, вона справді знайшла своє щастя? Я вже чекала на онуків, але роки минали, а їх усе не було. Я мовчала, не хотіла підганяти, але в душі мріяла про той момент, коли нарешті зможу бути бабусею.
Одного дня донька повернулася додому в сльозах. Вона кинулася до мене, плачучи:
– Мамо, він має іншу! Уявляєш? Він навіть не приховує цього! Каже, що може собі дозволити. А я? Як я могла так помилитися? Він зовсім не схожий на тата!
Я обійняла її, притиснула до себе. Її плечі тремтіли. Я не знала, що сказати, щоб заспокоїти її. І тоді тихо прошепотіла:
– Доню, він якраз дуже схожий на тата.
Вона відсахнулася. Подивилася на мене, наче намагалася щось зрозуміти. Її погляд був змішаний: і здивування, і гнів. Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але так і не вимовила жодного слова.
Я теж мовчала. Що я могла додати? Правда вже була сказана. Тепер вона мала її осмислити.
Донька не сказала нічого. Лише підвелася й пішла до своєї кімнати. Я залишилася сидіти одна, думаючи про те, як усе склалося. Що тепер? Скільки ще років я чекатиму на онуків? Скільки ще часу відкладатиму власне щастя?
