— Диви, диви! Ходи, Сонечко, — почула я різкий, зневажливий голос Оксани, моєї найближчої подруги.
Я стояла просто за дверима, моя рука вже піднялася, щоб постукати, але спинилась.
— Грошей у неї купа, – продовжувала подруга, – Замість нового, вона нам старого наносила. Ну хоч поглянемо, що там. Як не соромно людині. Сама ледь не мільйонерша, а для похресниці нового всього дві речі.
Я остовпіла. Усередині все стислося в один тугий, гарячий клубок. Слова, які вилетіли з її вуст, були наче невидимі гострі уламки, спрямовані прямо в мене.
Я затулила очі руками, ніби намагаючись скасувати цю мить, ніби жест мав урятувати мене від того, що щойно відкрилося. Але було пізно. Я почула правду, гірку і нестерпну.
Я зібрала всю свою внутрішню силу. Відчинила двері й увійшла. У мене в руках була невелика коробочка, в якій лежав новий, блискучий телефон для її доньки.
Оксана, моя подруга, була збентежена, побачивши мене так раптово, але швидко прикрила свою розгубленість посмішкою, що не доходила до очей. Її донька, Сонечка, радісно побігла до мене.
— Марічко! Хрещена! — вигукнула дівчинка.
Я простягнула їй коробку.
— Тримай, люба. Це тобі. Я зайшла лише на хвилинку.
Я не сказала ні слова Оксані. Жодного привітання, жодного прощання. Я просто дивилася на неї, і в цьому погляді, мабуть, було все: розчарування і остаточне усвідомлення. Вона спробувала щось сказати, відкрила рот, але я вже повернулася і вийшла.
Щойно я втратила найближчу і найдорожчу мені людину. Подругу, з якою пройшла крізь майже все своє життя. Людину, яка, як мені здавалося, підтримувала мене у найважчі, найчорніші дні. Наша дружба не витримала мого раптового щастя.
Наша історія з Оксаною налічувала десятиліття. Ми були поруч завжди, у всьому, але справжнім випробуванням для наших стосунків стали найстрашніші часи мого життя.
Першим випробуванням стала недуга моєї матері. Професор, із яким я зустрічалася наодинці, був відвертий.
— Я бачу ваш відчай, — сказав він, дивлячись на мене зі співчуттям. — Але, Марічко, ваша мама, на жаль, безнадійна. Пів року, можливо, трохи більше. Їй не потрібно знати. А ви маєте знайти в собі сили.
— Оксано, — ридала я того ж вечора на її кухні, стискаючи чашку обома руками. Сльози текли без упину, наче прорвало дамбу. — Професор сказав, що мама, що мені залишилося небагато часу з нею. Він сказав мені, не їй. А мама зараз вдома, така щаслива, що недуга, як вона вважає, позаду. Дивлюсь на неї і не можу стримати цих відчуттів. Люди, де сил узяти, де знайти той стрижень?
Оксана тоді була поруч. Вона не намагалася давати порожніх порад, вона просто слухала. Вислуховувала, підбадьорювала, допомагала доглядати, підтримувала.
У найтемніші дні, коли відчай переповнював мене, саме Оксана була світлим променем. Разом ми провели мою матір в останню путь, і Оксана допомогла мені не потонути в тому мороці, який охопив мене. Я була їй безмежно вдячна. Я вважала її своєю сестрою, яку мені не дала доля.
Але випробування не закінчилися. Наступним був розрив із чоловіком, Павлом. Він просто прийшов і заявив, що йде.
— Я додому не хочу повертатись, — сказав він, уникаючи мого погляду. — З іншою жінкою все легко і просто. У нас діти постійно нездорові, ти вічно засмучена і в сльозах, а ще оцей вічний брак коштів. Скільки б я не приніс, уже наступного дня мушу йти позичати знову. З мене досить. Не можу, не хочу, не буду.
Мене це приголомшило. Не просто розлучення, а відмова від нас, наче ми були застарілим, зламаним механізмом. Я залишилася одна з десятирічною Софією та трирічним Артемом. Житло було наймане, фінансова ситуація — катастрофічна.
І знову Оксана підставила своє плече. Вона гляділа малого Артема і школярку Софію, доки я шукала роботу. Потім, без жодних заперечень, вона забирала дітей до себе, адже мені потрібно було працювати і в нічні зміни, щоб хоч якось звести кінці з кінцями.
— Ти тримайся, Марічко, — говорила вона, коли я приходила забирати втомлених, але щасливих дітей. — Діти у мене у безпеці. Ти працюй, нехай тобі щастить.
Я уявити не могла, як би жила, не маючи такого надійного тилу, як Оксана. Наша дружба перетворилася на щось більше, ніж просто емоційна підтримка; це була життєва необхідність.
Якось пізно ввечері, коли я особливо забарилася на роботі, мене підвіз до будинку незнайомець. Його авто було стареньким, звичайним «Жигулі», але водій. Водій вразив мене своїм спокоєм та інтелігентністю.
— Бачу, ви дуже зморені, — сказав він, коли ми вже під’їжджали до мого під’їзду. — Куди ви так поспішаєте у такий час?
Ми розговорилися. Розмовляти було просто і цікаво водночас. Я розповідала про дітей, про нічні зміни, про те, як важко, але я впораюся. Він слухав уважно, не перебиваючи.
— Роман, — представився він, простягаючи руку на прощання. — Ми обов’язково ще зустрінемося. Я хочу, щоб ви посміхалися.
Я лише рукою махнула. Мовляв, так-так, всі так кажуть. Він поїде і забуде про мене.
А вже наступного ранку біля під’їзду стояв велетенський чорний позашляховик. Коли я вийшла, Роман вискочив з авто і відчинив перед враженою мною дверцята.
— Прошу, пані, — мовив з усмішкою. — Сьогодні я вже на своєму авто. Вчора я просто був у справах, і не хотів привертати зайвої уваги. Але я не міг вас відпустити.
Відтоді життя моє змінилося кардинально. Роман став моїм добрим ангелом-охоронцем, а згодом — і чоловіком. Він оточив нас увагою та турботою, якої я не знала багато років.
Ми переїхали в його величезний заміський будинок, і я стала там господинею, відчуваючи себе вперше за довгий час по-справжньому захищеною.
Оксана, так здавалося мені, щиро раділа за подругу.
— Ти заслужила, Марічко! — обіймала вона мене. — Після всього, що ти пройшла! Це просто подарунок долі.
Наші зустрічі змінилися. Тепер ми рідко збиралися на Оксаниній кухні. Я водила подругу по найкращим кафе і ресторанам міста. Ми разом відвідували найдорожчі бутики, і нас уже впізнавали. Я прагнула хоч так віддячити Оксані за все те добро, що вона для мене зробила.
— Оксано, подивися, яка сукня! — говорила я. — Це тобі. Ти так мені допомогла, ти заслуговуєш на це.
— Ну що ти, Марічко, — відповідала вона, але очі її при цьому палали. — Звісно, дякую. Але мені нічого не потрібно. Твоя дружба — це головне.
Кілька разів ми відпочивали разом за кордоном. Я оплачувала для неї та її доньки всі витрати, бажаючи показати їй, що наші стосунки важливіші за будь-які фінанси.
— Це фантастично, Марічко, — казала Оксана, коли ми сиділи на терасі біля океану. — Я ніколи б не подумала, що зможу це побачити.
Я була переконана, що вчиняю правильно. Я віддавала, намагаючись відновити баланс, який був порушений роками її безкорисливої підтримки. Я вважала, що так показую свою вдячність.
Але, як виявилося, мій достаток став не засобом для зміцнення, а отрутою для наших стосунків. Чим більше я давала, тим більше вона бачила розрив між нашими життями. Чим ширшим ставав мій світ, тим меншим і сірішим, мабуть, здавався її.
Мої подарунки, на які я витрачала значні кошти, вона, як виявилося, сприймала не як прояв любові, а як зверхність. І ось, той доленосний день, коли я прийшла до неї, і почула ті слова: «безсоромна», «кілька нових речей».
Коли я вийшла з її квартири, мої ноги ледве тримали мене. Я несла невелику сумочку, а відчуття було таке, ніби я несу важке каміння. Зайшла в машину і мене аж трясти почало.. Я відчувала себе спустошеною, наче у мене відібрали частину моєї душі.
Я зателефонувала Роману. Він приїхав через пів години і знайшов мене на парковці заплакану.
— Що сталося, люба? — він обійняв мене, його голос був спокійний і глибокий, як завжди.
Я, затинаючись, розповіла йому про почуте. Про те, як я намагалася віддячити, як думала, що вона щиро рада, і як вона мене знецінила.
— Це нормально, Марічко. Коли мій бізнес пішов угору, я також втратив багатьох друзів. Це, на жаль, звичайний сценарій. Для когось твій успіх — це світло надії, а для когось — гірке нагадування про власні невиконані мрії. Ти стала іншою, і вона вже не бачить у тобі рівну, а бачить пані.
Він розповів, що саме тому мене і уподобав тоді. Побачив у змореній жінці, яка працювала ночами, стільки добра, стільки справжньої щирості, що аж розтанув.
— Давно я не зустрічав таких людей. Ти ніколи не просила. Ти приймала допомогу від Оксани як сестринську підтримку, не як засіб для збагачення. От і тримався я за тебе, беріг, аби не втратити.
Його слова не повернули мені подругу, але допомогли мені зрозуміти. Я перестала почуватися винною.
Минуло десять років. Я щаслива. Роман — мій надійний чоловік і партнер. У нас народилася спільна донечка, маленька красуня. Моя старша донька, Софія, виросла, закінчила навчання, вийшла заміж, а нещодавно подарувала нам ще й онука.
Наш дім — повна чаша. У ньому багато світла, багато сміху та справжньої любові. Я знайшла свій спокій, який колись втратила.
Усі мої мрії збулися, крім однієї. Я не маю подруг. Немає людини, з якою я могла б просто сісти на кухні, випити чаю і розповісти про щось без страху, що моє щастя буде зважуватися, оцінюватися чи знецінюватися. Я не можу ділитися своїми успіхами, бо завжди очікую тіні заздрості.
Я навчилася бути обачною, довіряти лише Роману та своїм дітям. Я обережна у спілкуванні, уникаю розповідей про наше життя. Я навчилася цінувати тишу, яку колись так прагнула. Це — ціна мого щастя. Це — спокій, викуплений втратою.
Я знаю, що у житті все циклічно. Я мала бути на самоті, аби зустріти Романа. Я мала пройти через все, аби навчитися цінувати доброту. Я мала втратити подругу, аби зрозуміти, що справжня щирість не продається і не купується. Іноді, щоб збудувати своє, необхідно розірвати старі зв’язки.
Я розумію все, але чому ж так нестерпно гірко на душі? Невже статок подруги викликав би і в мені таку хвилю заздрості? Кажуть, що друзів у біді пізнають. Можливо й так, алечому ж декому так важко мережити чуже щастя?
Головна кратинка ілюстративна.
