Я завжди вважала, що Валентина, моя колишня невістка, була для мого сина хорошою дружиною. Можливо, у нас із нею не все гладко складалося спочатку, але я бачила, як вона старається.
Валя була не тільки хорошою дружиною, а й прекрасною мамою дітям. Вона встигала все – і їсти готувати смачно, і у домі порядок підтримувати і заробляти навіть більше від мого сина.
І все ж, мій син чи не бачив того, чи бачити не хотів. Тієї п’ятниці, коли він повідомив їй, що йде в іншу сім’ю, я про це ще не знала. Валентина нічого мені не сказала.
Дізналася я про все випадково — від спільної знайомої. Звісно, я спершу не повірила: “Як це так? Ігор покинув сім’ю?”. Знаєте, про таке мама від сина дізнається, ну чи від невістки. Не від сусідки точно.
Але потім син прийшов на гостину. По тому, як він їв за обидві щоки стало зрозуміло, що пан голодний. Вісім років він із Валентиною прожив, та жодного разу не приходив до мене їсти. Я ображалась, але повинна була таки визнати – Валя готувала смачніше.
Запитала про сім’ю, він сам зізнався.
— Мамо, я прийняв рішення. У мене тепер нова сім’я, інша жінка.
— Інша жінка? — перепитала я, — А як же Валя? Як діти?
Він лише знизав плечима:
— Вони впораються. Я допомагатиму.
Мені аж смішно стало від тих слів. “Вони впораються”? Як так можна? Але я розуміла, що сперечатися з ним зараз марно. Вже тоді я вирішила, що, як би там не було, я не покину своїх онуків.
З Валентиною ми зустрілися через кілька тижнів. Вона забирала Дениса з садка, а я чекала її біля воріт. Спершу вона була насторожено, навіть здивувалася:
— Ірино Миколаївно? Щось сталося?
Я зітхнула і прямо сказала:
— Валю, я хочу поговорити. Не знаю, як ти до цього поставишся, але я дуже сумую за онуками. І ще. Я хочу вибачитися за Ігоря. Він неправий. Я розумію, що вам важко. Ось. — Я простягнула їй конверт із грошима. — Це від мене. І якщо можна, я хотіла б приходити до вас іноді, бачитися з дітьми.
Валентина довго мовчала, а потім несподівано обняла мене. Я зрозуміла, що вона втирає сльози.
— Дякую, Ірино Миколаївно. Допомога нам справді не завадить. Дітям зараз важко, ви ж знаєте, як вони любили батька. Донька майже не спить. Ви не телефонували, я думала, що й ви від нас відмовились. Не хотіла набридати.
Відтоді я почала регулярно бачитися з онуками. Ми гуляли в парку, читали казки, іноді я залишалася з ними вдома, коли Валя мала якісь справи.
Я бачила, як вона старається, як важко їй доводиться, і все більше відчувала провину за те, що мій син так вчинив. Валя завжди гарно заробляла, але гарно як для дружини чоловіка, а от одній ростити двох дітей було не просто.
А того разу, коли я прибігла ввечері аби посидіти з онуками, бо ж Валентина мусила йти в нічну зміну, то побачила, що невістка дуже засмучена. Я запитала, що сталося, і вона розповіла:
— Ігор вирішив розлучитись офіційно, сказав шукати житло, адже нова сім’я його теж має десь жити. Оскільки ця квартира належить вам, то я маю з’їжджати вже до кінця року.
Я аж підстрибнула на місці. Серйозно? Як він може так чинити? Він і так майже не допомагає фінансово, а тепер ще й це? А головне – мені ні слова не сказав. Бачте, пан вирішив – вклонись і мовчи.
Поїхала я за його новою адресою і прямо з порогу запитала:
— Це правда? Ти будеш жити у тій квартирі?
Він нічого навіть не запідозрив:
— Так, – каже спокійно, – Ми порадились і вирішили, що так буде правильно. Аліменти на двох дітей відчутні, майже 5 тисяч. Тож ми цю квартиру будемо здавати, а там житимемо. Та й у Іри (нової обраниці мого сина) донька в селі з батьками живе, а скоро в інститут, тож їй теж кімната буде потрібна.
— А твої діти – син і донька? Куди вони підуть, ти вирішив?
— Ну, з Вальою. Може до батьків,може щось орендують. Мам, я не знаю. Та й взагалі, я вже маю іншу сім’ю, якось не до того.
— Ну так мені “до того”. Іти їм нікуди, та й потреби немає. бо житимуть у тій квартирі зараз і потім – я так вирішила, на онуків її перепишу.
— Ну, мамо, це ж і моя квартира теж.
— Слухай мене, Ігорю! — я вперше в житті підвищила на нього голос. — Ти вже зробив достатньо помилок. Але якщо ти справді думав виставити власних дітей на вулицю – то ти не мій син. Не таким я тебе ростила. Тож мушу я дбати про твоїх діток. як тобі очі закрились і вуха не чують.
Зараз я часто буваю у невістки. Вона важко і багато працює, хоч гарно заробляє,але я бачу, що без моєї допомоги їй поки не впоратись аж ніяк.
І хоч мій син далеко не зразковий батько, я намагаюся дати онукам те, що можу. Бо вони — моя сім’я, мої онуки. І я ніколи не дозволю їм почуватися покинутими.
Ну от скажіть, хіба я не права.
Головна картинка ілюстративна.
