Справа в тому, що моя дитина закохалася в найкращого хлопця на всю планету, та що там планету, – на весь Всесвіт. Сказала, що будуть разом жити і вона буде вічно щаслива.
Я того хлопця ні разу й не бачила, нема як прийти до батьків нареченої та принести матері квіти, а тестеві та хоч якусь флящину. Ні, це якийсь дуже великий начальник, який просто тимчасово робить хотдоги в кіоску на розі.
І вже мені це здалося таким дивним, тут вже про ніякі людські стосунки й мови не було. Але я вирішила таки познайомитися з тим Ростиславом, адже донька у мене одна і я не хочу аби вона була з якимось субчиком.
Застала я цього пана вдома, яка удача, але він на мене звернув менше уваги, ніж якби прийшли знімати показники газу.
Щось покрутився і пішов геть з квартири.
– Слухай, Інно, – кажу доньці, – це вже геть якось дивно виглядає, що наче нормальний чоловік і так ставиться до матері своєї коханої дівчини. Він хоч елементарну поведінку знає?
– Мамо, – почала його донька захищати, – Він не йде на поводу в умовностей і якщо не хоче людину бачити, то й не має робити вигляд, що йому вона цікава.
– Тобто, матір його жінки йому не цікава.
– Ні, – сказала донька, наче то так і мало бути.
От тоді я й допустила першу помилку, чи не першу, але вагому – я махнула рукою з пересердя на це все і пішла додому. Якщо донька так за нього тримається, то що я могла вчинити? Хай собі сама мастить голову.
Йшов час і вона ходила вся така щаслива, то що ще матері хотіти?
– Мамо, Ростик тепер працює на кращій роботі, він тепер їздить у відрядження і має купу грошей.
– Угу, – казала я, бо геть не вірила, що з такого буде толк.
Діти знімали квартиру і наче думали про майбутнє, а якось Інна прийшла і нам повідомила, що при надії. Ми дуже втішилися.
Я далі знову зробила помилку – повірила, що все буде добре, що моя донька доросла і розбереться в ситуації.
Ми з чоловіком стали збирати гроші на подарунок, думали чи купувати колиску чи коляску.
– Інно, а що його батьки будуть дарувати, щоб ми не купили одне і те ж?
– Я не знаю, Ростик мене зі своїми батьками не знайомив ще.
– Як дивно, нас знати не хоче і тебе не хоче знайомити.
– Мамо, я ж тобі все пояснила!
Вирішила не хвилювати її більше, але ж думки не замкнеш.
Вже донька мені з пологового телефонує, у нас онучка і виписка через три дні.
Я вже ні про що не питала, головне, що всі здорові. Приїхали ми з батьком, квіти і кульки, схвильовані, я така була щаслива, що вже готова була зятя розцілувати, але його ніде не було…
Вийшла донька, засмучена, бо він не відповідає на дзвінки.
– З ним щось сталося, – каже вона, а я ж уже знаю, що з ним могло статися…
Приїхали ми на квартиру, а там пусто, все забрав той Ростик, що тільки міг, добре, що сантехніку не вивіз…
Та очима кліпає.
– Мамо, у дитини нема свідоцтва… Я не знаю, які паспортні дані у Ростика.
– Що? Навіть прізвища не знаєш???
– Та кому були потрібні ці умовності, які прирікають людину до неправильного мислення?
– О, Господи!
От вам і розгадка, як чудові хлопці перетворюються в моменті на субчиків – вони й є такі, просто жінки їм придумують риси, якості, яких у них ніколи й не було. Тепер у нас клопіт, бо розшукуємо цього хлопця, адже дитина має мати свідоцтво. Інна ще вірить, що він вернеться, а я вже не можу дочекатися, коли ж вона прозріє і відкриє вуха для правди.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота