Відколи себе пам’ятаю, я завжди жила з бабусею, жодного спогаду про матір.
Спочатку мені вистачало в житті того, що є бабця, яка мене любить, є пес Кіндрат та кіт Мурко, влітку були маленькі курочки, які дуже швидко виростали в цибатих твердоперих курчаток, тому вони мене цікавили дуже коротку хвилю.
Садочка на нашому хуторі не було, коли бабуся кудись йшла, то закривала мене в хаті. У нас був такий великий стілець, то вона обмотувала ніжки тканиною, перевертала його і був такий собі манюсінький манеж.
Коли я вже підросла, то за мною дивився кіт Мурко, а коли стала ще більшою, то баба казала псові аби мене ніколи не лишав.
І отак я ходила з велетенським прутом і псом назирці. Просто чудові були часи: сонце, тепле болото на моїх босих ногах і легкий вітерець…
Дітей мого віку біля нас не було, тому в школу бабуся водила мене через поле сама, пів дороги вона несла мене сонною, бо виходили ми рано.
В школі я й дізналася, що у інших дітей все зовсім по-іншому і це мене просто ошелешило. Відтоді мене не тішив ні кіт, ні пес, навіть бабця, все стало надто мізерним перед великими словами «мама» і «тато».
Я не знаю, хто вліз між мною і бабусею, можливо вчителі вирішили, що дитині потрібна інша родина.
Бабуся погодилася… Зовсім як мама. Може, вона вважала, що робить краще для мене, але це було не так.
До тепер моїм найбільшим щастям були спогади про мої босі ноги в теплому літньому болоті і пса Кіндрата, який спеціально біля мене струшує свою шерсть, а я пищу від обурення і захвату.
Як не дивно, але родину для мене знайшли швидко. Мої нові мама і тато були людьми хорошими, а я старалася, щоб нічого не розбити і не порвати, тому ми жили доволі добре.
Звичайно, що я цікавилася звідки я, я не пам’ятала назву того хутора.
Потім батьки мені сказали звідки я і я вирішила поїхати до своєї бабусі. Це вже було тоді, коли я вступила в училище.
На вокзалі мені сказали, що туди нічого не їде і треба добиратися до одного села (там, де була школа), а звідти пішки.
В селі я знову розпитала дорогу, але мені сказали, що там ніхто не живе. Але я мусила перевірити.
Я йшла полем дуже довго і? коли побачила обриси дерев, то зрозуміла, що я вдома. Я вже бігла і надіялася, що мене зустріне гавкіт біля хати і невдоволений погляд кота, а бабця сплесне в долоні від несподіванки.
Хата була забита дошками, вікна і двері.
Я вернулася назад і вирішила більше ніколи не переживати подібних емоцій.
Жила своїм життям: вчилася, гуляла, вийшла заміж і привела на світ двійко діток.
Клопоти щоденні не давали мені думати про щось інше.
Життя ніби пролетіло і вже я на порозі пенсії і таки трохи лячно.
Діти роз’їхалися по світах, а я лишилася на самоті зі своїми думками.
Тоді то й мені прийшла думка про мою матір, адже вона ще мала жити, бо мої батьки хоч і старенькі, але в доброму здоров’ї.
Я з ними поговорила, що хочу мати відповідь на запитання. Яке мене всі роки й гризло: чого вона мене лишила?
Мама дістала пожовклі листки паперів з усиновлення і я дізналася прізвище жінки, яка мене привела на світ, щоб покинути.
Батько мав знайомих, які колись працювали в поліції, які могли мені допомогти з пошуком.
Через якийсь час я вже стою перед великим багатим будинком і не вірю, що тут живе та жінка. Я вірила, що вона мене не забирає, бо не пам’ятається, де вона, чи живе в бідноті і не хоче так ростити дитину. Але такі хороми і я в старенькій хаті на матраці, що кусався сіном…
Хотіла вернутися і піти геть, але вирішила піти до кінця.
Двері мені відкрила жінка, на яку я була сильно схожа. Вона лише охнула, так, ніби давно мене чекала.
– Чого ти покинула мене на бабусю?, – спитала я не переступаючи порога.
– Я… Я хотіла вернутися. Але життя складалося все не так, – говорила вона.
Майже те, що я хотіла почути. Я обернулася і пішла геть. Папірець з адресою викинула у її канаву.
Я думаю, що не треба було її й шукати, бо ця зустріч принесла більше запитань, ніж відповідей.
Фото Ярослава Романюка.
