Ось мій сусід Володя вернувся з роботи і вітається та оком позирає чи нема де молодої сусідки. Знаю його змалку, завжди таким був, все десь шукав пригод на свою голову. Вже двічі одружений був, а все спокою не має. Його мати вже й на дачу з батьком переїхала, лиш би він женився, а він знову за своє. Знаю я за ким він заглядає і знаю про неї таке, що геть Володі не сподобається, але мовчу до пори, до часу.
І ось настав той час, коли Володя присів біля мене:
– А що це ви, тітко Маріє, та сидите так допізна на вулиці. Вже прохолодно ще застудитеся.
– Дякую за турботу, Володю, але я ще посиджу, якраз така прохолода. А ти чого так пізно? Знову від якоїсь молодиці?
– Все ви знаєте, тітко Маріє, все ви знаєте. Я з роботи – справ багато. А ви, тітко, часом не знаєте, що то у нас за нова сусідка така живе?
– Чого ж, знаю, з другого під’їзду вона, недавно переїхала.
– І знаєте, як її звати?
– А чого ж не знаю. А тобі нащо?
– А може я закохався?
– Е, ні, ти не закохуєшся. Йди, не пара вона тобі.
– Я занадто гарний для неї, – просвітлів усмішкою.
– Аякже, ради тобі нема.
Володя пішов, а я задумалася чи знає Мар’яна про те, що над нею нависло? Володя такий, що за п’ять хвилин в себе закохає, а потім звично й покине. Тільки ж вона не має куди й подітися, а чи зможе потім з ним в одному домі жити?
Володя ще робив кілька спроб розпитати мене за дівчину.
– Тітко Маріє, ви тут з самого початку живете, ви ж усіх знаєте. То розпитайте як її звуть.
– Знаю усіх і знаю чия вона онучка, тому й не хочу тобі нічого казати. Мало інших дівчат навколо? Шукай собі десь подалі, а її не займай. Як вона потім житиме в будинку з тобою, коли ти дівчат водитимеш?
– А може я її заміж покличу.
– Аякже, – скривила я губи.
Мар’яна жила в квартирі своєї тітки, якої не стало недавно. Вчилася на дизайнера, а тепер продає в квітковому магазині, гарна, але для неї то скоріше недолік, бо ще додатковий клопіт чоловіків від себе відганяти.
Після роботи біжить додому, щоб Валю з першого відпустити, отак їй гроші й віддає, бо ж має хтось з її сином посидіти. А на вихідні наймає таксі і везе дитину до батьків в село, щоб хоч так на свіжому повітрі побути.
І ось бачу, що вже Володя навколо неї в’ється, стелиться, ну, думаю, невже вона піддасться? Мало їй клопоту, то ще й на цього час трать?
Наче попрощалися біля під’їзду і йде він весь щасливий.
– А ходи-но сюди, Володику, – кажу я йому.
– Що таке, тітко?
– Та хочу тобі дещо сказати. Ти облиш Мар’яну. Не ятри їй душу, бо матимеш гріх великий.
– А то чого? Любов гріхом не буває.
– Твоя так, бо ти полюбиш і покинеш, а як вона буде з розбитим серцем за дитиною глядіти? Що не знав? То я тобі кажу, дитина у неї, у візочку, цілими днями матір чекає, щоб побути з нею, а ти той час у дитини забиратимеш? Йди до інших дівчат, нема чого надію їй давати.
Той пішов, а я й рада, що все розказала. Для Мар’яни дитина важлива, а не оцей ловелас.
А потім я очам не повірила! Як зазвичай, витягнула Мар’яна сина на вулицю на колясці, вся стомлена та присіла на лавочку, таксі чекаючи, як Володя підійшов. Дитині морозиво, їй квіти, щось говорить, сміються.
Далі побіг і машиною біля них став, посадив малого в крісло, дівчині двері відкрив. Я лиш головою хитала – як це мене він ослухався? Що тепер далі буде, треба його матері подзвонити аби його нарозумила!
А далі бачу, що будують у нас в під’їзді пандус. Володя аж світиться до мене:
– Дякую, тітко, що мені все розповіли, а то так би й холостяком ходив, а тепер маю дружину й дитину.
Матір його часто тепер приїжджає з малим посидіти, бо Мар’яні скоро в декрет. Отака чудасія на моїх очах сталася, що мені аж дивно, як можуть люди змінитися. А ви як гадаєте – змінився Володя чи ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
