Від самого дитинства Ігор знав: він — опора. Єдиний чоловік у домі, після того, як батько пішов, залишивши їх одних. Мати завжди казала: «Ти — наш захисник», і хоча говорила це з теплом, за словами ховалася вимога.
Ігор звик бути відповідальним. Не плакати. Не скаржитись. Розв’язувати проблеми, навіть коли сам був ще геть дитиною і не все розумів у дорослому світі.
Його сестра Марія — інша історія. Змалку вона була центром родини, навколо якого оберталося все. Якщо Марія хотіла нову сукню — вона з’являлася.
Якщо мріяла про котика — кіт був у хаті вже за годину. Мати казала, що дівчинка — крихка, її треба берегти. А Ігор мав бути сильним. І він був. Роки минають, але сценарій не змінюється: її примхи — закон, його бажання — компроміс.
Та цього разу все пішло не за планом.
Того дня Ігор прокинувся з радісним тремтінням. Заручини. Велике свято. Важливий крок. Він усе продумав: ресторан, список гостей, обручки, навіть колір сорочки. Усе для Софії — дівчини, яку кохає і яка вперше показала йому, що турбота буває безкорисливою.
Він хотів, щоб усе було ідеально. Але доля — майстер несподіванок, і не завжди добрих.
Коли він зайшов до кухні, то не очікував нічого поганого. Але там, за чашкою чаю, на нього чекала мати — з новиною, яка змінить все.
Ігор ще не знав, що цей день стане поворотною точкою. Що доведеться ухвалити рішення, якого він уникав усе життя.
— Де мої обручки, мамо? — Ігор зупинився на порозі кухні, дивлячись на матір в очікуванні відповіді.
— Я здала їх у ломбард і купила сукню твоїй сестрі, — спокійно відповіла Валентина Степанівна, відпивши чай. — Ми ж ідемо на твої заручини, треба виглядати достойно.
Ігор не одразу зрозумів сенс її слів. Голова наче наповнилася туманом, у вухах задзвеніло. Він ступив до матері, сподіваючись, що недочув.
— Що? Ти здала мої весільні обручки? — його голос затремтів.
Цей день мав стати найщасливішим. Ігор мріяв про нього, готувався, продумуючи кожну деталь. Хотів зробити для Софії справжню казку. Вона заслуговувала найкращого — розкішних заручин, гарного весілля, чарівного свята їхньої любові.
Зранку він прокинувся раніше звичайного, прийняв душ, подзвонив нареченій. Голос Софії звучав так само радісно, як і його. Хай це ще не весілля, але все одно — визначна дата. На святкування запросили рідних і друзів, атмосфера мала бути ідеальною.
Але тепер усе руйнувалося.
Він пам’ятав, як сам обирав обручки. Довго, ретельно. Хотів, щоб Софія закохалася в них так само, як він у неї. І ось, за годину до заручин, обручки зникли.
Ігор висунув шухляду столу, де лежала срібляста коробочка, але, відкривши її, побачив порожнечу. Всередині нічого не було. Перші секунди він подумав, що, можливо, сестра взяла їх, щоб показати подрузі, або мама кудись переклала. Але чому коробочка залишилася на місці, а каблучки зникли?
Він влетів на кухню, сподіваючись почути хоч якесь логічне пояснення, але наштовхнувся на байдужий вираз обличчя матері.
— Мамо, ти взагалі розумієш, що ти зробила? — слова ледь виходили з пересохлого горла.
Він не міг повірити в почуте.
— Якщо хочеш — іди й викупай їх, — спокійно відповіла мати, відпивши чай. — Раз уже витратився на ресторан, що тобі ще кілька тисяч? Та й взагалі, хіба це так важливо? Візьми якісь позолочені, Софія переживе.
Вона навіть не намагалася приховати байдужість.
— Але, мамо, — Ігор мало не заплакав на таку реакцію. — Ці обручки були не просто прикрасою. Це символ нашого кохання!
— Кохання у вас, значить, а без каблучок не обійдеться? — пирхнула Валентина Степанівна. — Я не розумію, навіщо ти її так балуєш. Потім на шию сяде, ніжки звісить, а нам із сестрою від тебе ніякої допомоги не дочекатися.
— Де чек із ломбарду? — холодно запитав він.
— Он, у шафці. Ломбард поруч, якщо вирішиш повернути.
— Повернути?! — Ігор спалахнув. — На що, мамо?! Я витратив усі гроші на святкування! До зарплати ще кілька днів, а каблучки потрібні сьогодні!
— Це не мої проблеми. Марії потрібна була сукня, і вона її отримала, — спокійно знизала плечима мати. — Ми маємо виглядати достойно на твоїх заручинах.
— У Марії повна шафа суконь. Невже не знайшлося жодної? — ледь стримуючи себе, Ігор дивився на жінку, яка ще недавно здавалася йому найближчою людиною.
— Вона хотіла саме цю. Сукня з нової колекції. Королівський наряд, а сестра твоя — майбутня королева свята.
Королевою свята мала стати Софія. Мати, здається, забула, що святкування — його.
Ігор розвернувся, схопив чек і вийшов із кухні. У голові роїлися варіанти вирішення. Він міг би попросити шефа видати аванс, але не факт, що бухгалтерія піде назустріч. Друзі? Обдзвонювати їх перед самим заходом?
Ні. Він розбереться сам.
Оглянувши речі, Ігор швидко ухвалив рішення. Він давно планував переїхати в свою квартиру, яку залишив йому батько. Там щойно закінчили ремонт, бракувало меблів, але зараз краще спати на підлозі, ніж у домі, де рідні можуть втнути щось подібне.
Коли мати з сестрою поїхали в салон краси, він знайшов знайомого з вантажівкою і перевіз речі. Так, він хотів виглядати відпочилим на своєму святі, але ці клопоти того варті.
Закінчивши з переїздом, він вирушив до ломбарду і без зайвих розмов викупив каблучки, залишивши там свою колекційну гітару.
Свіжий ремонт у новій квартирі пахнув надією. Ігор перевдягнувся в темно-синій костюм, уклав волосся і посміхнувся своєму відображенню.
Він більше не хлопчик, не мамин син, не старший брат вередливої сестрички. Він чоловік. І тепер у нього своя сім’я, яку він захистить.
Мати не пробачить його вчинку, але якщо не встановити межі зараз, її втручання зруйнує його шлюб.
Він згадав слова майбутнього тестя:
— Ми не ліземо в життя молодих. Поки ви самі не попросите допомоги — не сунемо носа.
Який контраст із його матір’ю, яка все життя диктувала, як він має жити, кого кохати, що носити.
Тепер він сам ухвалює рішення.
У таксі Ігор дивився на облучки, що лежали в коробочці. Вони знову були з ним. Усе йшло за планом.
Коли він приїхав за Софією, побачив її в простій, але елегантній сукні. Вона не була дорогою, але на ній виглядала краще за будь-який бренд.
— Ти прекрасна, — він обійняв її ніжно.
На святі зібралися рідні й друзі. Ігор встиг забути про ранковий випадок, коли задзвонив телефон.
— Ігоре! — голос матері переходив на фальцет. — Що ти наробив?!
— Про що ти?
— Ми приїхали додому, а в нас усе перевернуто! І Маріїної сукні немає!
— Усе правильно. Я здав її і викупив свої каблучки.
У слухавці запала тиша.
— Як ти міг?! — не розуміла вона. — Як ти міг копирсатися в моїх речах?!
— А ти, значить, могла копирсатися в моїх?
— Ти поставив нас у важке становище! Марія в сльозах!
— Я не забороняю вам прийти. Вибирайте з сотень суконь, що розпирають шафу.
— Ти пошкодуєш про це! Не смій більше дзвонити! Якщо ти обираєш цю дівчину, то забудь про нас!
— Якщо для тебе сім’я — це безкінечні витрати на вас, то, мабуть, мені справді пора забути.
Ігор скинув виклик і глибоко вдихнув.
Він не відчував провини.
Якщо мати вирішила відмовитися від нього, бо він більше не джерело грошей, значить, і не було ніякої материнської любові. Тільки вигода.
Він повернувся до Софії, обійняв її.
— Усе гаразд? — запитала вона, помітивши зміну в його настрої.
— Усе чудово, кохана.
За кілька місяців вони одружилися.
Мати відмовилася прийти.
Вона продовжувала всім розповідати, що син її зрадив. Вона ще раз вийшла заміж, але чоловік не витримав довго і знову ж таки вона залишилась одна.
Телефонувала до сина, жалілась на життя, казала, що він її покинув, що він невдячний, що вона його мама і що він зобов’язаний їй усім, що має.
Але це вже не мало значення.
Ігор обрав ту сім’ю, де його люблять, а не використовують. Де його підтримують, а не диктують, як жити.
Тепер він щасливий. І якщо для цього довелося розірвати подібні зв’язки — значить, так тому й бути.
