Я згадала той день, коли мені вперше спало на думку, що з мамою щось не так. Це було всього за кілька днів до її сімдесят першого дня народження. Її слова тоді були настільки… нелогічними, що одразу ж забили на сполох.
Найперше я подзвонила до брата, бо не хотіла сама нести всі витрати в разі чого.
– Ігоре, мама заговорюється, не хоче нас бачити, каже, що сама з усім справляється. Ти не відчуваєш нічого дивного?
– Ні, мамі сімдесят, а не дев’яносто.
– Ти взагалі нічого не розумієш? Вона не хоче нас бачити на своєму дні народженні!
– Хммм, – пробурмотів брат, але я була певна, що він все одно не склав два плюс два.
Отож, моя стурбованість була викликана саме тією розмовою напередодні маминого дня народження.
– Мамо, що ти плануєш на свій день народження?, – спитала я її.
– Ой, нічого. Може, сусідка зайде та й усе. А що мені святкувати, коли у мене купа роботи? Ви ж мені не допомагаєте, 60 кілометрів для вас, як до місяця.
– Ну на день народження ми можемо приїхати!, – почала я примирливо.
– Сто років не приїжджаєте і зараз не треба, не така це й дата – 71 рік та ще й серед тижня будете їхати. На ювілей вас ледве визвала, а тут мені така заявка: «Ми можемо приїхати»! Привітайте як завжди по телефону та й гаразд. Не хочу столи накривати в будень. Все, бувай, мені ніколи.
Мама поклала слухавку.
Я не розуміла, що за реакція. Хіба в нормальної людини буде така реакція? Що б ви на моєму місці подумали?
І тут я зателефонувала братові порадитися.
– То приїжджайте, мені нудно, то на день народження не кличе.
А його дружина й каже:
– Нічого дивного. Значить, треба приїхати сюрпризом. зібратися і приїхати на день із ночівлею.
– Який сенс? – бурчав Ігор. – Вона ж казала, що не хоче готувати.
– Ігоре! Вона завжди щось готує. Там цілий льох картоплі і ми щось купимо.
– Може, вона справді не хоче святкувати?
– Вона просто щось приховує. Поїхали! Беремо маринади, мангал і робимо їй свято.
Наполегливість перемогла. Я була дуже рада, що Мар’яна таку чудову ідею підкинула, а я все організувала. От і буде їй сюрприз, який запам’ятається на все життя.
То так здається, що шістдесят кілометрів не така велика відстань, але у всіх завжди не вистачає часу, справ повно.
Мама здорова та міцна, ну що до неї щоразу їздити? Відеозв’язок є, а сільськими справами займатися не хотілося – в дитинстві їх з лишком було. Ми їхали до мами, щоб зробити їй свято, бо ж буднів у неї й так вистачає.
Але у цьому, як виявилося, і була наша головна помилка.
Приїхали на обід. На подвір’ї ідилія: мама ходить подвір’ям, на голові бігуді, гарний настрій, щось наспівує. Вона підстригає троянди. Які троянди? Мама ненавиділа троянди. Це було перше, що мене насторожило. Вона завжди казала, що троянди – це клопіт, а вона жінка, яка любить прості ромашки.
– А ось і ми! Сюрприз! – Ми вибігли з машини, мов циркова трупа, і наввипередки стали обіймати іменинницю. Її реакція була безцінною. Вона не виглядала щасливою, як годиться матері, яка побачила своїх дітей. Вона виглядала так, ніби її застукали на місці злочину, як злодійку, що краде цукерки. Її обличчя з бігудями, акуратно закрученими на голові, змінило колір від блідо-рожевого до відтінку перестиглої сливи.
– Ох, мої рідні… – Вона розгублено відповідала на обійми, але видно було – вона чимось стривожена, і це «щось» було незрівнянно більше за нашу несподівану появу. – Я навіть не знаю тепер…
– Мамо, ну ти що, не чекала нас тут побачити? Ми на це розраховували, сюрпризом приїхали.
– Так, але я… Я навіть не знаю тепер… У мене нічого не готове, стіл порожній…
– А ми з собою все привезли, наперед салати приготували, зараз мангал поставимо, робитимемо шашлики. З Днем народження, мамо!
Ми попрямували до будинку, навантажені пакетами та подарунками, а мама йшла за нами, то забігаючи на перед, то плентаючись ззаду.
Я кидала промовисті погляди на брата – ось перші дзвіночки.
Але Ігоря здивувала не мама, а чоловічі чоботи в коридорі.
– Мамо, чиї це… чоботи? – запитав він, киваючи на брудні, 46-го розміру, гумові чоботи, що стояли на видному місці біля ганку.
Мама спіткнулася.
– А, це? Це… сусід Микола заходив, допомагав мені з чимось. Забув. Завжди він такий розсіяний, ну ти ж знаєш.
Миколу – сусіда ми не знали.
Але далі я побачила два горнятка на столі.
– Сусідка заходила, – прибрала посуд мама.
Я попрямувала до ванної кімнати, щоб помити руки, і там на мене чекали дві зубні щітки.
Але мама й тут мала пояснення – одна стара.
За будинком майорів, наче прапор, червоний халат і чоловічі речі впереміш з маминими.
– Сусід, Микола, попросив випрати. Ми маємо помагати один одному.
Ігор, який зазирнув у кімнату, щоб поставити мангал, чув наш діалог. Він помітив на полиці у вітальні новенький, блискучий набір для риболовлі, той самий, про який наш батько мріяв усе життя.
– Стривай, мамо. Це новий спінінг? Ти ж рибу не їси!
– Це… це
– Сусідове?, – підказала я.
– Так!, – хитнула мама головою.
– Мамо, – я присіла навпроти неї. – В будинку пахне чоловіком. Чоловіком, що носить 46-й розмір взуття, має рибальські снасті, одяг як на ведмедя і забуває свій халат у тебе у ванній. Це не сусід Микола, який приходив по сіль і забув тут усе своє придане. У тебе є чоловік. І ти боїшся нам про нього сказати!
Мама якось заметушилася, почала комусь дзвонити, але судячи з усього на іншому кінці трубки їй ніхто не відповідав, від цього вона ще більше захвилювалася.
Ми сіли за святковий стіл, який ми самі ж і накрили. Коли всі наввиперед стали їй бажати всіх благ, здоров’я та щастя, мама запитала:
– Це ви від серця бажаєте, чи так, до слова?
– Тоді дайте слово, – її погляд став твердим, як камінь, – що не зруйнуєте сьогодні моє свято.
– Обіцяємо, – я підморгнула матері, – Невже той самий Микола? – Майже. Не зовсім, але скоро все побачите. Але ж ви мені пообіцяли! – Вона відкинулася на спинку стільця, і в її очах з’явився хитрий блиск. Вона готувала нам “сюрприз у відповідь”.
І тут рипнула хвіртка і на нас дивився так само розгублено чоловік з букетом квітів.
– Що це за спектакль? Що ти тут забув, тату? – вирвалось у мене, і Ігор був повністю на моїй стороні.
Мама, на диво, взяла себе в руки. Її обличчя, хоч і бліде, було сповнене рішучості. Вона встала.
– Діти! Ви всі обіцяли! – суворо промовила вона. – Вітя, я тобі дзвонила, але не додзвонилася. Доведеться нам сказати все одразу.
Наш батько. Він кивнув, його губи тремтіли.
– Здрастуйте… діти! – розгублено сказав він.
– Ти втратив право називати нас так, – холодно процідив Ігор. – Мамо, негайно поясни, що це за цирк!
Мама глибоко вдихнула і випалила:
– А те, що ми разом! Він сам прийшов, пів року тому, коли овдовів, і ми зійшлися. Мені зараз з ним набагато легше, він допомагає. А ви тільки приїжджаєте, коли восени треба консервацію забрати.
– Отже, як? – обурилася я, мої руки затремтіли. – Ти забула, як він тобі зрадив?
– Невже я не маю права на щастя? Я його пробачила! Це моє життя, і я прошу вас зробити те саме!
Ігор підхопився, його обличчя було червоним від обурення.
– Нізащо! – вигукнув він. – Він пішов до іншої жінки!
– Він хотів нас вигнати з цієї хати, – додала я.
Батько підійшов до нас.
– Пробачте, діти, – сказав він. – Я був тоді не правий. Мені дуже соромно.
Я схопилася зі стільця, відчуваючи тремтіння в усьому тілі.
– Ти користуєшся її довірливістю! Що, тобі ніхто не варить борщі і прибіг? Мамо, або він, або ми.
– Він, – сказала мама твердо.
– Тоді ми їдемо!
Ми їхали в повній мовчанці, кожен згадував минуле і не розумів, як так могло статися.
Двадцять років тому тато знайшов собі молоду любку і прийшов не повинитися, а поговорити про поділ будинку – все ж таки він його будував і не хотів йти до молодої з порожніми руками. Тоді Ігор не витримав і сильно посварився з батьком, приєдналися дідусі і бабусі. Пішов він ні з чим. Маму було лише шкода – вона кілька років сумувала, а ми півжиття відмовлялися від найменшого натяку на примирення. І ось стоїть батько на порозі, а на нього невдоволено дивляться всі, окрім мами. Як таке можливо пробачити?
– Даремно ви так з бабусею, – раптом сказала моя донька, – Ви їй свято зіпсували.
– Це вона нам свято зіпсувала. – буркнула я.
– А хіба не іменинник вибирає, як він хоче відсвяткувати і з ким?, – спитала донька.
Ми переглянулися з братом.
– Розвертатися?, – спитав він.
– Так, – кивнула я.
І ніхто не став сперечатися. Усі ми відчули, що це було найправильніше рішення. Наше право бути суддями виявилося нічим, порівняно з маминим правом на просте людське щастя.
Коли ми знову зайшли до будинку, мати з батьком сиділи сумні, як двоє дітей, що нашкодили. Але побачивши нас, вони розгублено пожвавилися – на яку реакцію від них чекати?
– Гаразд, все батьки, забули! Раз вам так добре, то хай так і буде – сказав Ігор, і ми закивали.
Я ще не могла обійняти батька, не могла сказати “я тебе пробачила”, але я могла дати їм обом спокій. Я обійняла маму.
– З днем народження, мамо. Я просто хочу, щоб ти була щаслива.
– Я теж, доню, – відказала вона.
