fbpx

Я ж те все говорила не комусь, а мамі рідній. Та й мова була на свіжу подію, згаряче. Я людина така, що швидка на реакцію і на слово, а думаю потім. От і не подумала я того дня перед ким ото сповідаюсь. А треба було, бо тепер іде до того, що лишусь я на вулиці

Я ж те все говорила не комусь, а мамі рідній. Та й мова була на свіжу подію, згаряче. Я людина така, що швидка на реакцію і на слово, а думаю потім. От і не подумала я того дня перед ким ото сповідаюсь. А треба було, бо тепер іде до того, що лишусь я на вулиці.

Свій шлюб я вважала цілком щасливим. Ми із Тарасом одружились лиш три роки тому і за цей час уже багато чого надбали. Вірніше, дбали не ми а його батьки, однак я вважала, що то так і має бути і заслуга передусім наша, а потім уже їхня праця коло землі.

Жили мої свекри у невеликому селі, що не так далеко від нашого містечка. Я й назви того села не знала, доки заміж за свого Тараса не пішла. Та що там, я до заміжжя із ним про те, де беруться овочі, фрукти і ягоди усі, лиш з книжок знала.

Добре пам’ятаю наш перший візит до його батьків. Ходила я з круглими від щирого подиву очима і скубла усе, що росло довкола. Так мені було дивно, що морква має от таке бадилля, а картопля квітне рясно.

Та найбільшим подивом для мене стала кухня моєї свекрухи. Старенькі меблі і такі ж старі каструлі. На горнятках, аж малюнки почали змиватися за ці роки. Ложки чи не із музею, бо я вже таких на своєму віку ніде й не бачила.

Готувала свекруха на літній кухні, аби в хаті газом не нагрівати температуру і це також мені міській пані було за дивину. Бо ж де тут зручність, аби бігти із хати на вулицю і в літню кухню, тільки задля того щоб приготувати собі, чи бутерброд зробити.

Їздили ми на гостину рідко, тож я мало із побутом свекрів мала справ. Коли ми гостювали, були оточені такою турботою і любов’ю, що будь – які клопоти домашні від нас були далекі. Не пам’ятаю, чи й тарілки мила.

Аж доки моя свекруха не занедужала і не довелось мені їхати у село на поміч їй. От тоді я й зрозуміла, що райський куточок був райським тільки завдяки титанічній праці тієї жінки. Бо ж води у подвір’ї не було і за нею треба йти до криниці на розі. Бо плита сама не горіла, а потрібні були дрова, а картопля не у відрі жила а на городі і її треба було викопати.

За тиждень такого життя та ще й з незвички, я вже вовком вила. Коли втретє за день пішла за водою до колодязя, то узявши телефон вилила матері усе що бачила і відчувала. Голосно хлипаючи жалілась на умови, на те, що виморилась і на те, що не повинна того робити.

Знаєте, то була секунда, мені потрібно було аби мене вислухали, щоби мати сили і далі рухатись, однак мама те сприйняла інакше. Уже коли я з тим відром вернула до двору свекрів, чоловік вийшов на зустріч і у його руках телефон волав голосом моєї матері. Усе, що я казала їй вона переказувала моєму Тарасу роблячи винним у тому, що її квітку тут так навантажили.

— Збирай речі і їдь до мами. – сказав мій чоловік сухо.

І як би я не намагалась щось пояснити, він дивився на мене поглядом у якому читалось таке гірке розчарування, що я раптом зрозуміла, що от тут таки моєму шлюбу і кінець.

Того дня Тарас забрав у мене ключі від “нашої” квартири, яка насправді була придбана його батьками і за яку вони досі у всьому собі відмовляючи, виплачують кредит. Їхала я до мами не на “нашому” авто, придбаному у подарунок свекрами, а на старенькому автобусі.

А через місяць я раптом усвідомила, що заробляю мізерно мало, і що того ні на вії, ні на нігті, ні на оренду кімнати не вистачає. До мене стало доходити що продукти коштують грошей і що вони не з’являються самі собою у холодильнику після чергового візиту свекрів.

Я намагаюсь із Тарасом поговорити, телефонувала до свекра і свекрухи, але вони не відповідають.

Невже на тому все? Скажіть, що ж я аж такого зробила і в чому моя вина? Мені немає прощення?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page