Не скажу, що я не бачила, до чого йде моє сімейне життя. Добре бачила, але просто не могла чинити по-іншому. Я з тих мам, що квокчуть над дітьми, самі не доїдають аби їм кращий шматочок дістався, люблять понад усе в світі. В який момент моя любов до дітей перетворилася на кріпацтво. Я не можу сказати…
І для сина, і для доньки я стала якоюсь безвідмовною «принеси-подай». Коли в дитинстві я сталася аби вони все мали під рукою, щоб не обляпалися чи не обпеклися гарячим, то чому я так само діяла і в дорослому віці?
Не можу собі цього пояснити, бо як ошпарена подавала сіль, ложку, хліб чи кетчуп.
Чоловік теж давно перестав бачити в мені жінку. Це так було дивно це усвідомити. Усвідомити, що тобі лиш тридцять п’ять, а ти й забула, коли чоловік пригортав тебе до себе і шепотів якісь ніжні слова.
Я в той час міцно закрила очі і продовжила жити, як жила.
На свій п’ятдесятий ювілей я вирішила, що жити ще так років двадцять п’ять я не хочу і почала читати поради, як змінити сімейне життя. Там радили поїхати удвох у подорож чи на відпочинок. Тоді я й вирішила, що куплю квитки в санаторій.
Приготувала гарний стіл, діти мене привітали. А чоловіка все не було з роботи. Я все чекала, що він прийде в дев’ятій, десятій, одинадцятій. Навіть не подзвонив і не сказав, що його терміново викликали в відрядження… А колись ще крився…
Спакувала свої речі і зранку поїхала в санаторій. Ще видзвонила свою кращу подругу, яку не бачила сто років і вона радо погодилася замінити мені чоловіка.
– Люся, ти просто сама на себе не схожа, – казала вона мені, – що ж ти на себе так плюнула.
– А для кого я буду гарно виглядати, Алло, – питала я її, – На кухні вічно пане як не котлетами, то рибою, щось капне жирне на одяг – не відпереш, піт тече з чола і за одну мить зробить з макіяжу ніщо. То коли я маю гарно виглядати. Коли я ввесь час, як не на роботі, то на кухні?
– То треба щось міняти, – каже Алла.
Ну. А я хіба не хочу міняти… ось вирішила змінити сімейне життя і то чоловік не долучився.
Телефонували діти. Питали, куди я пропала, але я нічого не відповідала, лиш те, що відпочиваю з подругою.
Знаєте, я ходила серед цих жінок і в якійсь бачила себе, в якійсь ту, якою б хотіла бути, в якійсь ту, якою можу бути.
В містечку пішла в перукарню, пройшлася по магазинах, купила собі одну гарну сукню, бо на більше не вистачило сміливості.
Верталася додому і ще не знала, чого я точно хочу.
Чоловік зустрів галасом, чого не брала слухавку і як могла його кинути на два тижні голодного.
– Чого ж тебе твої любки не годують, – спитала я його, а він наче не чув і все питав, коли буде вечеря.
Я мало не зареготала. На наступний день не було ні сніданку, ні обіду, ні вечері. Чоловік галасував, а я собі миленько усміхалася і проходила повз нього.
Далі приїхали діти мене нарозумлювати.
– Ма, а що у вас взагалі нічого нема їсти, – почали вони зазирати в холодильник.
– Нема, – кажу так собі спокійно.
– То, може, ти хоч на чай поставиш, – за своє донька.
– Тобі хочеться чаю, ти й клади – кажу я.
– Мамо, що з тобою?, – вигукнули діти.
– А те, мої любі, що я вам не служниця, як ви собі чомусь так думаєте. Замість того аби ще й мене пригостити. Ви чекаєте, коли я вас буду обслуговувати, наче ви в ресторані і то мені чайових не лишаєте. І ще, – звернулася я вже до чоловіка, – Я йду від тебе. Давно треба було це зробити. Але я все заради дітей залишалася. А потім вже й не знала, як жити самій, а тепер я вже точно знаю, що не хочу жити з тобою.
Запала така тиша, що можна було її краяти… Я пішла збирати чоловікові речі, о квартира була моєї бабусі.
Не знаю, як буду жити далі, але точно не хочу наступні роки свого життя, жити як чиясь служниця.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
