Але навіть не читаючи її, можна було просто дещо пильніше придивитися до того, що відбувається в Росії. Послідовно і різко збільшується бюджет на армію. Особлива увага приділяється наступальній зброї. Термінова модернізація військової техніки. Ізоляція та фізичне знищення опозиції. Поглинання ЗМІ та встановлення повного контролю. Про що свідчать такі дії? До якої події тут готується Росія – можливо, до вечірки з танцями?
І навіть вказуючи на ці факти в розмовах про Росію з деякими колегами, я отримував взамін лише іронічні посмішки. На мене дивилися, як дивляться громадяни країн Західної Европи на мешканців країн Балтії – тих навіжених з отим їхнім одвічним «росіяни нападуть»: 21-ше ж століття на дворі, мовляв, часи вже не ті, адже люди змінилися.
Бо значно зручніше і затишніше переконати себе, що нічого поганого з тобою не станеться. Що коли приятелювати зі сусідом-людожером, то він тебе не з’їсть.
Потім стався 2014 рік. Україна. Світ знову промовчав. Ну, не зовсім – трохи засмутився, пробурмотів щось там. Висловив ще глибшу стурбованість.
У 2015 році мені довелося брати участь у міжнародній дискусії, організованій німцями у Нарві, в Естонії. Там про російське вторгнення 2014 року доповідав один український політолог – єдиний з усіх говорив відверто, влучно і болюче. Після якоїсь влучної його фрази про путінську Росію я не стримав себе, почав аплодувати – і раптом зрозумів, що аплодую лише я. Організатори не аплодували. І не тільки не аплодували, а й дивились на мене з явним переляком, як на божевільного.
Якось згадав про це і подумав – тепер, мабуть, вони таки обережно поаплодували б.
Тоді настав 2022 рік. Він не міг не статися. Бо якщо щось трапляється двічі, то трапиться також і втретє.
Мені казали – заспокойся, жодної війни не буде, це тільки залякування, бряжчання зброєю. Я відповідав: зібрати двісті тисяч війська біля кордонів України – це таки надто дороге задоволення для Росії тільки заради залякування. Війна буде.
I в лютому війна сталася.
Наприкінці квітня група німецької інтелігенції написала відкритий лист до Бундестаґу, вже вдруге. В ньому пропонувалося не надавати озброєння для України, що тримає оборону, – бо, на їхнє глибоке переконання, це заохочує до війни.
Чудові часи. Інтелектуали пишуть листи політикам і закликають політиків бути гнилішими за них. Так, ви правильно зрозуміли. Так, пишуть інтелектуали. Закликають політиків. А не навпаки.
Навіть сам Олаф Шольц, який, м’яко кажучи, не дуже захоплюється наданням Україні важкого озброєння, навіть той уже не витримав і відповів оцим інтелектуалам: «Знаєте, я поважаю будь-який пацифізм, я поважаю будь-яку точку зору – але з точки зору громадянина України це має виглядати винятково цинічно, коли йому пропонують оборонятися проти агресії Путіна без зброї».
Вітаю вас, шановні німецькі інтелектуали – ви змогли морально прогнити навіть глибше за політиків. Олаф Шольц учить вас моралі!
Хоча мені чомусь здається, що вони просто трясуться за свою дуже дорогоцінну шкуру. Я відчуваю тут геть не турботу про долю світу, а лише такий собі глибоко прихований імперський раcизм. Либонь західна шкура цінніша за українську. А тим паче шкура культурної еліти – ця вже взагалі безцінна. Тому що культурна еліта – це ті, хто створює і формує майбутнє світу. Принаймні вони самі так думають. Хоча насправді майбутнє світу сьогодні творить і визначає зовсім не якась культурна еліта, а звичайний українець, який захищає свою країну.
Народжується дитина – прекрасна, як усі діти.
Вона красиво посміхається. Вона читає «Муму», плаче, росте, дорослішає і виходить знищувати людей.
Мистецтво не змінює світ. Ви можете називати себе митцем, якщо забажаєте. Тільки якщо це буде пусте задоволення власного еґо, створення контенту для нескінченних розваг, і якщо в цьому не буде ні краплі зречення, ні краплі рішучості постраждати за свої погляди – таке ім’я марне й нічого не варте. Хороша в’язальниця змінює світ значно більше, ніж кепський митець. Можливо, навіть змінює краще від геніального митця.
Що я відчуваю зараз, коли минуло понад сто днів війни? Правду кажучи, вже майже нічого. Спочатку я відчував стільки болю, що у мені ввімкнувся автоматичний режим нечутливості.
Навіть сам того не бажаючи, станеш лаконічним.
Хоча, можливо, мистецтво і справді трохи змінює світ. Ледь-ледь, у деяких виняткових випадках. Способів прищепити людині любов дуже мало – і цей процес дуже тривалий та важкий. Натомість способів, як швидко і легко прищепити ненависть, – безліч.
Він уявляє, що це війна цивілізацій. Проте це не війна цивілізацій. Це війна проти цивілізації. Війна минулого проти сучасності.
Чим закінчиться війна? Вони програють. Буде як у тій казці – Старуха залишиться з розбитим коритом. Кривавим, тріснутим коритом.
Що я буду робити тоді, після війни?
Якщо я залишусь живий, то знову приручатиму слова. Я знову навчатимуся говорити.
Ґiнтарас Ґраяускас, литовський письменник
Переклад видання Збруч.
Фото:
06/05/2022
