Я зупинилася біля старого газетного кіоску, поставила на сірий бетон важку дорожню сумку на коліщатках і поправила комір свого пальта. Автовокзал був заповнений людьми, які поспішали на приміські маршрути. Я дивилася на розклад рухів автобусів, що виднівся на заляпаному склі диспетчерської, і намагалася зорієнтуватися в часі. Позаду почулися важкі кроки, хтось зачепив мене плечем, але відразу ж зупинився.

– Христино? Це справді ти? – чоловічий голос пролунав невневнено, з легкою хрипотою.

Я повільно повернулася. Перед мною стояв чоловік у старій джинсовій куртці, з-під якої виглядала проста картата сорочка. Риси його обличчя здалися мені знайомими, хоча шкіра стала помітно темнішою від постійного перебування на сонці, а біля очей залягли глибокі зморшки. Я пильно дивилася на нього кілька секунд, намагаючись поєднати цей образ із тим, що зберігався в моїй пам’яті.

– Петро? – нарешті вимовила я, відчуваючи, як серце починає битися частіше від несподіванки. – Я навіть не одразу тебе впізнала. Скільки років ми не спілкувалися?

– Мабуть, років двадцять, якщо не більше, – Петро переступив з ноги на ногу, опустив на землю два великі пакети з покупками й витер долоні об штани. – Ти зовсім не змінилися. Ну, тобто стала мати інший вигляд, більш міський, але обличчя таке ж саме. Я б тебе в будь-якому місці впізнав, якби ти навіть не дивилася в мій бік.

– Ти мені лестиш, – я тихо засміялася, хоча всередині відчувала дивне хвилювання, яке заважало мені вільно дихати. – Роки йдуть для всіх однаково. Я просто намагаюся стежити за собою, наскільки це можливо в моїх обставинах. А ти ось трохи змінився, змужнів.

Чоловік ніяково посміхнувся, його погляд на мить опустився донизу, де ґудзики сорочки ледь стримували роздобрілий живіт. Він спробував розправити куртку, щоб приховати цю деталь постаті, але потім просто махнув рукою, розуміючи марність своїх зусиль.

– Та яке вже, змужнів, – сказав він із легкою іронією. – Подобрів, сивини додалося. Робота на землі та господарство не роблять людей молодшими. Ти в село їдеш? До когось конкретно чи просто так?

– До батьків на цвинтар, – відповіла я, і мій голос став помітно тихішим. – Перед весняними поминальними днями треба там усе прибрати, посіяти квіти, пофарбувати огорожу. Я дуже давно не приїжджала, соромно навіть зізнатися перед самою собою. Все не було можливості через роботу.

– Я знаю, що ти була далеко, – Петро кивнув головою, підхопив свої пакети. – У селі різні чутки ходили, але ніхто точно не знав, де ти й що з тобою. Казали, що ти виїхала кудись у Європу після того, як твого чоловіка не стало.

– Так, у Німеччину, – я підійшла ближче до дерев’яної лавки, яка стояла під навісом платформи.

– Рокажи, як тобі там жилося. Ми ж стільки всього пропустили з життя один одного.

Я сіла зручніше, спершись спиною на дерев’яні рейки лавки. Дивилася на автобуси, що під’їжджали до перону, і починала свою розповідь без зайвих передмов, намагаючись передати лише факти свого тривалого перебування за кордоном.

– Коли Ігора не стало, я залишилася абсолютно сама з трьома дітьми, – почала я, дивлячись прямо перед собою. – Найменшому тоді ледь виповнилося п’ять років. Грошей не вистачало навіть на звичайні продукти, не кажучи вже про одяг чи якесь лікування. Мої батьки пішли з життя ще раніше, тому реальної допомоги чекати не було звідки. Мені довелося прийняти важке рішення. Батьки чоловіка погодилися доглянути за дітьми, а я зібрала одну валізу й поїхала.

– Це, мабуть, було дуже страшно – їхати в нікуди, – тихо зауважив Петро, увачно слухаючи моє кожне слово.

– Було не просто спочатку, – продовжила я, повертаючи до нього голову. – Перші пів року я взагалі не розуміла, що відбувається навколо. Мови я не знала, розмовляла окремими словами, які записувала в невеликий блокнот. Мої обов’язки полягали в тому, щоб допомагати їй підводитися з ліжка, пересаджувати в крісло, готувати їжу, прибирати в будинку й прати білизну. Робота тривала практично цілу добу, бо вночі вона теж часто кликала на допомогу.

– І скільки ти так витримала? – запитав чоловік, розглядаючи свої порепані пальці.

– Сім років в одній родині, – відповіла я. – Потім, коли цієї жінки не стало, я знайшла іншу роботу, вже в Мюнхені. Там умови були трохи легшими, я працювала в офіційній фірмі, яка займалася прибиранням приватних котеджів. Отримала дозвіл на проживання, почала заробляти більше. Але весь цей час я думала лише про одне – як там мої діти. Я бачила їх лише раз на рік, коли приїжджала на два тижні влітку. Вони росли без мене, і це моя найбільша особиста печаль.

Зараз вони вже дорослі, мають власні сім’ї. Я змогла купити кожному по квартирі в місті, допомогла старшому сину розпочати невеликий бізнес. Тепер можу сказати, що виконала свій обов’язок.

– Ти сильна жінка, Христино, – Петро зітхнув і покрутив головою. – Не кожен зміг би винести таке навантаження. А я ось нікуди з села не виїжджав. Усе життя на одному місці, у батьківській хаті.

– А як твоє життя склалося? – запитала я з помітним інтересом. – Ти ж мав великі плани. Пам’ятаю, як ти збирався вступати до університету на філологічний факультет, писав вірші.

– Вірші давно в минулому, – Петро гірко посміхнувся, його обличчя на мить стало похмурим. – Я провчився лише два курси. Потім довелося залишити навчання. З’явилися інші обставини, потрібно було заробляти гроші аби сім’ю годувати. Я повернувся в село, почав працювати на місцевому підприємстві, займався ремонтом техніки. Двох доньок маємо, минулого року обидвох заміж видали, тепер самі з дружиною залишилися у великій хаті.

– То ти маєш велике господарство? – поцікавилася я, помітивши його мозолясті руки з темними слідами від мастила під нігтями.

– Так, тримаємо корову, свиней, маємо великий город біля хати, ще два гектари поля за селом орендуємо, – почав детально перераховувати Петро. – Роботи вистачає від ранку до пізнього вечора. Особливо зараз, навесні, коли треба все засадити, підготувати землю. Працюю щодня без вихідних, спина постійно болить, але зупинятися не можна, бо треба якось жити й допомагати дітям на перших порах.

Нашу розмову раптово перервав гучний звук кроків і важке дихання. До лавки підійшла жінка середнього зросту, щільної статури. У руках вона тримала дві великі пакети, з яких виглядали пакунки з продуктами й побутовою хімією. Вона з розмаху поставила сумки на асфальт і повернулася до Петра, важко дихаючи й витираючи обличчя тильною стороною долоні.

– Ну і що це тут відбувається? – голосно, на весь перон, запитала вона, повністю ігноруючи мою присутність. – Я бігаю по всьому вокзалу, шукаю його, думаю, де ж мій чоловік подівся з грошима й пакетами, а він тут висиджується на лавці!

Петро миттєво змінився в обличчі, його щоки й мочки вух почервоніли. Він швидко підвівся з лавки й підійшов до дружини, намагаючись узяти її за лікоть.

– Раю, заспокойся, чого ти кричиш на всю платформу? – тихо й благально промовив він. – Я нікуди не втік, пакети ось поруч стоять. Я просто зустрів нашу землячку, ми вчилися разом в одному класі. Це Христина, ти ж маєш її пам’ятати.

Раїса повернула голову в мій бік і уважно, з ніг до голови, оглянула мене. Її погляд затримався на моєму пальті, шкіряних черевиках і акуратній зачісці. Жінка звузила очі й зробила крок уперед, піджавши губи.

– Як же, пам’ятаю я твою Христину! – різко відповіла Раїса, закидаючи кінець хустки за плече. – Все село колись говорило про те, як ти за нею бігав і віршики свої писав. Я хоч і молодша за вас на кілька років, але пам’ять маю хорошу. Думала, вона вже давно про тебе й думати забула, сидить там у своїх закордонах, а вона бач, приїхала й одразу до мого чоловіка сіла розмовляти!

Я теж підвелася з лавки, тримаючи руку на ручці своєї валізи. Почувалася ніяково через цю сцену, але намагалася зберігати повний спокій і не виказувати свого внутрішнього дискомфорту.

– Доброго дня, Раїсо, – спокійно промовила я, дивлячись жінці прямо в очі. – Не потрібно так реагувати. Ми дійсно просто випадково зустрілися біля розкладу руху автобусів. Ми не бачилися понад двадять років, і нам просто було цікаво дізнатися про долю один одного. Нічого більше в цьому немає.

– Знаю я ваші розмови про долю! – продовжувала гніватися Раїса, перекладаючи важку сумку з однієї руки в іншу. – Тобі добре говорити, приїхала на все готове, чистенька, красива. А у нас удома корова не доєна, свині не годовані, роботи повно на городі, а він тут сидить, ляси точить! Петре, бери пакети й ходімо ближче до виходу, бо зараз автобус приїде, а ми ще місця не зайняли попереду.

Петро винувато подивився на мене, його плечі опустилися під натиском дружини. Він нахилився, підняв свої речі й зробив кілька кроків убік, куди вже рушила Раїса.

– Христино, ти вибач… – тихо пробурмотів він, не піднімаючи очей. – Якщо буде час, може, зайдеш до нас у гості, ми на краю села живемо, біля старої ферми, ти ж знаєш…

– Немає у неї часу по гостях ходити, у неї свої справи є! – перебила його Раїса, смикнувши чоловіка за рукав куртки. – Ходімо вже, не затримуй людей і не створюй чергу на посадку.

До платформи повільно під’їхав старий автобус. Його кузов був пофарбований у біло-синій колір, який місцями полущився, оголюючи іржу. Двері з шипінням відкрилися, і пасажири почали повільно заходити всередину, пред’являючи квитки водієві.

Я почекала, поки Раїса з Петром зайдуть першими. Бачила, як Раїса впевнено проштовхувалася вперед, тримаючи чоловіка за руку й звільняючи місце для їхніх численних пакунків на передньому сидінні. Петро йшов слухняно, згорбившись, і більше ні разу не озирнувся назад.

Я зайшла в автобус останньою, сіла на вільне місце в самому кінці салону біля вікна. Автобус рушив, важко переминаючись на вибоїнах асфальтованої дороги, що вела за місто.

Я дивилася у вікно на краєвиди, що пролітали повз. Поля змінювалися невеликими лісосмугами, де на деревах тільки починали з’являтися перші зелені листочки. Я не могла позбутися думок про цю зустріч. У моїй пам’яті Петро залишався зовсім іншим – худим юнаком з кучерявим волоссям, який міг годинами говорити про літературу й мріяв змінити своє життя, виїхати до великого міста, вступити до аспірантури. Тепер переді мною був звичайний сільський чоловік, повністю завантажений побутовими проблемами, який підкорявся волі своєї практичної та галасливої дружини.

Я міркувала про те, як по-різному склалися наші долі. Я провела найкращі роки свого життя в чужій країні, виконуючи важку роботу, сумуючи за власними дітьми й позбавляючи себе простих людських радощів. Він залишився на батьківщині, збудував господарство, виростив дітей, але повністю відмовився від своїх юнацьких мрій і прагнень, ставши частиною того буденного життя, від якого колись так сильно хотів утекти. Я намагалася зрозуміти, хто з нас зробив правильний вибір, але не знала відповіді на це питання.