Я вимкнула телефон і поклала його на край робочого столу. За вікном кабінету продовжував падати мокрий сніг, який з самого ранку зіпсував мені весь настрій. Комунальні служби знову не впоралися зі своїми обов’язками, хоча про погіршення погоди попереджали заздалегідь по всіх каналах новин. Мені довелося йти від зупинки пішки майже двадцять хвилин, тому що автобуси просто застрягли на центральній вулиці через величезні затори. Дороги ніхто не почистив, під ногами утворилася глибока суміш із води та бруду. Мої зимові черевики повністю промокли на першому ж перехресті, і тепер пальці ніг ніби заціпеніли від холоду. Я відчувала сильну втому ще до початку робочого дня. Мені було неприємно перебувати на вулиці, де люди штовхалися, намагалися обходити глибокі калюжі по кучугурах і сердито сперечалися біля заблокованого транспорту.
Коли я нарешті зайшла до свого кабінету, там було тихо й пусто. Я одразу зняла мокре взуття, поставила його ближче до батареї опалення та дістала з шафи запасні туфлі. Потім я налила у велику керамічну кружку гарячої води з чайника, кинула туди пакет чорного чаю та сіла в крісло.
Тримаючи чашку обома руками, я відчула, як тепло поступово повертається до моїх долонь. Саме в цей момент я згадала про Віталія. Точніше, я думала про нього весь тиждень, але саме зараз, дивлячись на цей буденний міський хаос за вікном, я прийняла рішення. Я відкрила список контактів у своєму телефоні, довго гортала його вниз, поки не знайшла потрібне ім’я, і кілька секунд просто дивилася на екран, вагаючись, чи варто натискати кнопку виклику.
Ми не спілкувалися рівно дванадцять місяців. Це був цілий рік повної тиші, яку ніхто з нас не наважувався порушити. Я добре пам’ятала, чому так сталося. Наші стосунки тривали багато років, але вони завжди були виключно дружніми. Ми познайомилися ще під час навчання, постійно проводили час в одній компанії, їздили на вихідні за місто. У Віталія був старий дерев’яний будинок у селі, який залишився йому від дідуся. Це місце розташоване приблизно за сорок кілометрів від міста. Влітку ми збиралися там великою групою друзів. Ми проводили там майже всі вихідні з червня по серпень. Хлопці ходили на місцевий став ловити рибу, ми разом готували вечерю на великому подвір’ї, розпалювали багаття, сиділи на веранді до самого ранку і співали пісень під акустичну гітару.
Проте взимку те село зазвичай залишалося зовсім порожнім. Люди не хотіли їхати туди через холод і погані дороги. Але минулого року в грудні у Віталія несподівано утворилися вільні дні на роботі. Він вирішив зібрати всіх наших знайомих там, у дідовому будинку. Він поїхав туди заздалегідь, за кілька днів до вихідних, щоб підготувати все до нашого приїзду.
Віталій сам наносив багато дров із сараю, повністю прогрів усі кімнати за допомогою старої цегляної печі, підготував лазню, яка стояла в кінці городу, і купив у місцевому магазині дуже багато продуктів, щоб вистачило на кілька днів для великої компанії. Він зателефонував кожному з наших друзів, і всі вони впевнено обіцяли приїхати в суботу вранці.
Проте в останній момент у кожного знайшлися свої причини, щоб залишитися в місті. У когось зламалася машина, хтось застудився, у когось виникли термінові справи по господарству. В результаті поїхала тільки я одна.
Ті два дні, які ми провели разом у порожньому засніженому селі, повністю змінили моє ставлення до нього. Я раніше ніколи не бачила Віталія з цього боку. Він виявився дуже уважним, спокійним і турботливим. Він постійно стежив, щоб мені було тепло, підкидав дрова в піч, готував для нас прості гарячі страви та заварював чай із сушених ягід, які знайшов у шафі.
Ми багато розмовляли про наше дитинство, про роботу, про плани на майбутнє. І в один із вечорів, коли ми сиділи біля печі, Віталій раптом сказав, що вже дуже багато років відчуває до мене зовсім не дружні почуття. Він зізнався, що кохає мене ще з моменту нашої першої зустрічі, але завжди боявся про це говорити, щоб не зіпсувати нашу дружбу та не відштовхнути мене.
Ці слова викликали в мені сильний переляк. Я зовсім не була готова до такого повороту подій. У моєму житті все було чітко розплановано, я цінувала свою незалежність і відсутність будь-яких серйозних обов’язків перед іншою людиною. Мені здавалося, що якщо я відповім йому взаємністю, то втрачу контроль над власним життям, буду змушена змінювати свої звички та підлаштовуватися під когось іншого. Я відчула розгубленість, яку не змогла подолати. Наступного ранку, коли сонце тільки почало сходити, а Віталій ще спав у сусідній кімнаті, я тихо зібрала свої речі, вийшла з будинку й пішла на першу ранкову електричку. Я просто втекла, нічого йому не пояснивши.
Після того випадку Віталій жодного разу мені не зателефонував і не написав жодного повідомлення. Він був сильно ображений моїм вчинком, і я його чудово розуміла. Він не міг збагнути, чому я так раптово зникла після його щирих слів. Проте він мав такий характер, що ніколи нікого не переконував і не вимагав пояснень, якщо людина сама вирішила піти.
І ось тепер, через рік, я сиділа у своєму офісі, тримала в руках телефон і нарешті натиснула кнопку виклику.
Екран засвітився, пішли довгі гудки. Я затамувала подих, очікуючи відповіді. Мені здавалося, що він може просто скинути дзвінок або взагалі не підняти слухавку. Але після четвертого гудка в динаміку пролунав його знайомий голос.
— Офіційне вітання, — вимовив він свою звичну фразу, якою завжди починав телефонні розмови. — Кого я чую. Скільки років пройшло.
— Привіт, Віталику, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав якось спокійно й невимушено. — Сподіваюся, я не відволікаю тебе від якихось важливих справ на роботі?
— Ні, все гаразд, я якраз закінчив переглядати деякі документи, — відповів він після короткої паузи. — Працюю у звичайному режимі. Привіт, Лілю. Як твої справи?
— Та ось, сиджу в кабінеті, дивлюся на цю жахливу погоду за вікном, — відповіла я й зробила невеликий ковток чаю, який уже трохи вистиг. — У місті справжній колапс через цей сніг. Транспорт стоїть, скрізь бруд та калюжі. Як твій настрій взагалі? Ти на мене ще дуже сердишся?
— Я вже давно ні на кого не серджуся, — спокійно сказав Віталій. — Просто це було дуже несподівано. Ми дійсно не спілкувалися дуже тривалий час. Навіть дивно чути твій голос зараз.
— Я знаю, що вчинила тоді негарно, — тихо вимовила я, дивлячись на свої туфлі під столом. — Я хотіла попросити вибачення, але не знала, як правильно це зробити. Тому й мовчала весь цей час. Ти вибачиш мені?
— Давай не будемо повертатися до минулого по телефону, — зітхнув він. — Що сталося, те вже пройшло. Ти ж подзвонила не просто так, правильно? Щось трапилося чи тобі потрібна якась допомога з документами чи побутовими речами?
— Ні, з документами все добре, — я відчула, як моє серце почало битися трохи швидше. — Я хотіла запитати про твій дідовий будинок у селі. Ти його ще не продав за цей рік?
— Ні, не продав, — відповів Віталій, і в його голосі почулося помітне здивування. — Будинок стоїть на своєму місці, нічого з ним не сталося. Правда, я сам там не був уже кілька місяців, з кінця літа. А чому ти запитуєш про нього?
— Я подумала, що там зараз дуже гарно, — швидко сказала я, щоб не втратити сміливість. — Свіжий чистий сніг, тиша, немає автомобільних заторів. Може, ми могли б поїхати туди разом на ці вихідні? Проведемо там два дні, відпочинемо від міської суєти. Ти як на це дивишся?
На тому кінці дроту запанувала довга тиша. Я чула лише його тихе дихання і звуки якихось паперів, які він перекладав на своєму столі. Я почала думати, що він зараз відмовить мені, придумає якусь причину, щоб не їхати, або просто скаже, що у нього інші плани на вихідні з родиною чи знайомими.
— Добре, — нарешті вимовив він. — Я згоден. Давай поїдемо. Завтра в суботу о десятій годині ранку я під’їду до твого будинку і заберу тебе на машині. Будь готова вчасно, щоб ми не втрачали світловий день, бо зараз сутеніє дуже рано.
— Дякую тобі, — сказала я з полегшенням. — Я обов’язково вийду вчасно. До зустрічі завтра.
— До зустрічі, — коротко відповів він і вимкнув зв’язок.
Я поклала телефон назад на стіл і ще кілька хвилин сиділа нерухомо. Мої думки були повністю зайняті майбутньою поїздкою. Я розуміла, що цей крок є дуже важливим для нас обох. Я сама проявила ініціативу, хоча зазвичай ніколи так не робила. Протягом усього робочого дня я не могла зосередитися на своїх обов’язках, постійно думала про те, які речі мені потрібно взяти з собою і як пройде наша перша зустріч після тривалої розлуки.
Увечері, повернувшись додому, я одразу почала збирати сумку. Я витягла з шафи найтепліший в’язаний светр, щільні штани, кілька пар вовняних шкарпеток і теплу куртку, яку зазвичай одягала лише для тривалих прогулянок лісом. Також я зайшла в магазин біля будинку і купила необхідні продукти: хліб, трохи овочів, сир, кілька пачок чаю та печиво. Я хотіла, щоб у нас було все необхідне, і нам не довелося витрачати час на пошуки їжі в селі, де маленький місцевий магазин міг бути зачинений через негоду.
Вночі я спала дуже погано. Я постійно прокидалася, дивилася на годинник і прислухалася до звуків вітру за вікном. Мені здавалося, що за ніч дороги засипле ще більше, і Віталій просто не зможе проїхати до мого будинку на своїй машині.
Проте вранці снігопад нарешті припинився, хоча на вулиці помітно похолоднішало, термометр показував мінус сім градусів.
Я прокинулася о сьомій ранку, швидко приготувала собі сніданок, випила гарячого чаю і перевірила, чи всі речі зібрала.
О дев’ятій сорок п’ять я вже була повністю одягнена, взяла свою сумку й вийшла на вулицю. Мені не хотілося, щоб Віталій чекав на мене навіть хвилину.
На вулиці було дуже морозно. Повітря було нерухомим, а весь бруд, який вчора заважав ходити, тепер замерз і перетворився на тверду кригу, покриту зверху тонким шаром свіжого снігу. Я стояла біля під’їзду, тупала ногами, щоб не змерзнути, і дивилася на дорогу. Рівно о десятій годині з-за рогу з’явився знайомий автомобіль Віталія. Він повільно під’їхав до мого будинку і зупинився поруч зі мною.
Дверцята пасажирського сидіння відчинилися, і я швидко сіла всередину, поставивши сумку на підлогу біля своїх ніг. У салоні машини було тепло, працювала пічка, яка спрямовувала потоки гарячого повітря на лобове скло. Віталій сидів за кермом у розстебнутій куртці. Він повернувся до мене і пильно подивився мені в очі.
— Привіт, — сказала я, намагаючись посміхнутися. — Я вийшла трохи раніше, тому мій ніс уже встиг стати червоним від цього морозу. На вулиці дійсно холодно сьогодні.
— Привіт, Лілю, — відповів він і протягнув руку, щоб допомогти мені зачинити дверцята, які закрилися не з першого разу через замерзлий замок. — Ти зовсім не змінилася за цей рік. Тільки, мені здається, стала виглядати ще краще. Радий тебе бачити.
— Дякую, — відповіла я, відчуваючи певну ніяковість. — Ти теж добре виглядаєш. Давай поїдемо, бо на дорогах може бути слизько, краще рухатися повільно й обережно.
Віталій переключив передачу, і машина плавно рушила з місця. Ми виїхали з двору на головну вулицю міста, яка вже була трохи розчищена від снігу, але рух транспорту все одно залишався повільним.
Перші тридцять хвилин поїздки ми розмовляли про абсолютно буденні речі. Я детально розповідала йому про свої зміни на роботі, про те, що наш спільний знайомий Сергій нещодавно змінив квартиру, а Олена переїхала в інше місто.
Віталій здебільшого слухав, зрідка кивав головою і робив короткі зауваження про стан дорожнього покриття. Він був зосереджений на керуванні автомобілем, оскільки ділянки траси поза містом були покриті щільною кригою, і машину іноді трохи заносило на поворотах.
Я дивилася на його профіль, на його руки, які впевнено тримали кермо, і всередині мене знову піднімалася хвиля тих самих переживань, що й рік тому. Я боялася, що між нами залишилася та стіна недовіри, яку я сама побудувала своєю втечею. Я не знала, про що він думає зараз, чи дійсно він вибачив мені, чи просто погодився на цю поїздку з почуття ностальгії за старими часами, коли ми були просто друзями.
— Віталику, ти весь час мовчиш, — нарешті не витримала я і повернулася до нього всім тілом, наскільки це дозволяв пасок безпеки. — Розкажи, як ти жив цей рік? Що у тебе нового? Мені дійсно дуже цікаво дізнатися, я сумувала за нашими розмовами.
— Та що розповідати, — тихо сказав він, не відводячи погляду від зимової дороги. — Все як завжди. Робота займає майже весь час, іноді по вихідних займався якимись дрібними справами по господарству в квартирі. До будинку в селі влітку приїжджав лише кілька разів, та й то ненадовго, щоб просто перевірити, чи все там гаразд і чи не протікає дах після дощів. Без нашої компанії там було занадто тихо й пусто.
— Я розумію, — відповіла я й подивилася у вікно.
Ми вже виїхали далеко за межі міста. Тут пейзаж повністю змінився. Навколо були великі поля, повністю вкриті товстим рівним шаром чистого білого снігу.
— Дивись, яка там краса, — сказала я, вказуючи рукою на поле праворуч від нас. — Жодного сліду. Мені хочеться просто вийти з машини і походити по цьому снігу, щоб запам’ятати кожну деталь цієї зими. Мені дуже не вистачало цього спокою в місті, де кожен день схожий на постійну біганину по колу.
— Так, у селі зараз дійсно зовсім інше життя, — погодився Віталій і трохи скинув швидкість, оскільки ми вже під’їжджали до повороту до села. — Там час ніби зупиняється взимку. Головне — щоб у будинку було тепло, а все інше не має значення.
— До речі, про тепло, — зауважила я, згадавши про практичні речі. — Будинок же, мабуть, повністю промерз за ці місяці. Нам доведеться витратити дуже багато часу, щоб прогріти його печі і зробити кімнати придатними для ночівлі. Нам треба буде одразу взятися за роботу, як тільки приїдемо. Глянь, до речі, попереду на снігу видно свіжі сліди від коліс іншої машини. Хтось уже проїжджав цією дорогою до нас.
Віталій лише посміхнувся у відповідь і нічого не сказав. Я не знала, що насправді він поїхав у село ще вчора ввечері, після нашої телефонної розмови. Він провів там кілька годин, привіз багато сухих дров, повністю затопив піч у будинку, щоб стіни встигли прогрітися до нашого приїзду, і повернувся в місто вже пізно вночі, щоб зранку забрати мене. Він хотів зробити мені сюрприз і уникнути ситуації, коли нам довелося б сидіти в куртках у промерзлій кімнаті протягом кількох годин.
Коли я поглянула на дах, то одразу помітила, що з цегляного комина йде рівний стовп сірого диму, який піднімався високо в небо. Це означало, що в будинку вже горить вогонь і там тепло. Я здивовано повернулася до Віталія.
— Ти приїхав сюди раніше? — запитала я, дивлячись на нього. — Коли ти встиг це зробити?
— Я був тут учора ввечері, — спокійно відповів він, глушачи двигун машини. — Я не міг дозволити, щоб ти мерзла в холодному приміщенні після нашої тривалої розлуки. Я хотів, щоб усе було готове до твого приїзду. Тепер ми можемо просто зайти всередину і відпочити.
Я відчула, як мої очі наповнилися сльозами від цієї його турботи. Всі мої минулі страхи про втрату незалежності та умовні зобов’язання раптом здалися мені абсолютно безглуздими порівняно з тим, що ця людина продовжувала піклуватися про мене, попри мій егоїстичний вчинок рік тому. Я зрозуміла, що моя втеча була помилкою, викликаною лише невпевненістю у собі.
Я швидко відстебнула пасок безпеки, повернулася до нього і міцно обійняла його за шию, притиснувшись до його плеча.
— Віталику, дякую тобі велике, — тихо прошепотіла я йому на вухо. — Ти просто неймовірний. Я була такою дурною минулого року, коли втекла звідси. Я просто дуже злякалася твоїх слів, бо ніколи раніше не стикалася з такими сильними почуттями. Я боялася, що не зможу зробити тебе щасливим, що зіпсую все. Але цей рік без тебе показав мені, що я дуже помилялася. Я хочу спробувати повернути все те, що було між нами тієї зими, якщо ти, звісно, ще згоден прийняти мене після всього, що сталося.
Віталій обійняв мене у відповідь, його великі долоні лягли мені на спину. Я відчувала його спокійне й рівне дихання. Він обережно відсторонив мене від себе, подивився мені в обличчя.
— Я чекав твого дзвінка весь цей рік, Лілю, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Я ні на хвилину не переставав думати про тебе. Мені було важко, але я знав, що ти повинна сама все зрозуміти і прийняти рішення. Ходімо в будинок, там уже тепло, розкладемо речі й будемо обідати.
Ми піднялися дерев’яними сходами на веранду будинку. Всередині кімнати дійсно було дуже тепло, від цегляної печі йшло приємне сухе тепло, яке швидко зігріло мої руки. Наші тіні відображалися на дерев’яній стіні кімнати, коли ми сіли поруч на лаву біля теплої печі, тримаючи один одного за руки.
