fbpx

Я зрозуміла, що Риммі Павлівні потрібно виговоритися. Так і сиділи, дивилися на фото. Чай остигав, а Римма Павлівна розповідала, можливо, мені, а, можливо, для себе

Поминки закінчились. Ми з Риммою Павлівною не поспішаючи поверталися додому. З Михайлом Гнатовичем вони прожили 52 роки. Три дні тому Михайла Гнатовича не стало. Після прощання доньки Римми Павлівни Тетяна і Катерина не хотіли залишати її на самоті.

Але Римма Павлівна строго відповіла:

– Все зі мною добре буде. Ви і так три дні на ногах, та й від мене не відходите. У вас свої сім’ї є. Сьогодні ось Юлечка зі мною посидить. Правда, Юлечко? – Римма Павлівна, ледь посміхнувшись, подивилася на мене.

Ми були сусідами багато років. І здружилися як рідні.

– Звичайно, посиджу. – Охоче ​​відгукнулася я.

– Чай зі смородиновим листям чи з вишневим? – Запитала вдома Римма Павлівна, дістаючи філіжанки. – Щоосені сушу. Михайло зі смородиновим особливо любив.

– Давайте і мені зі смородиновим. – Відповіла я, дивлячись на чорно-біле фото з дня весілля Михайла Гнатовича і Римми Павлівни, що висіло на стіні навпроти.

– Пам’ятаю, немов вчора було, як Міша хвилювався, коли пропозицію мені робив. – Посміхнулася Римма Павлівна, простеживши за моїм поглядом. – Адже ми з Мишком навчалися разом в інституті. Дружили. Я й гадки не мала, що він в мене закоханий.

Я зрозуміла, що Риммі Павлівні потрібно виговоритися. Так і сиділи, дивилися на фото. Чай охолов, а Римма Павлівна розповідала, можливо, мені, а, можливо, для себе.

– В інститут я відразу вступила, а ось гуртожиток не всім давали. Мені місце не дісталося. А квартиру орендувати у великому місті коштувало тоді 15 рублів. Це при тому, що оплата за гуртожиток рубль вісімдесят була. Для нашої сім’ї 15 рублів величезні гроші. Навіть язик у мене не повернувся у батьків попросити. Півтора місяці на вокзалі ночувала. – Розсміялася Римма Павлівна.

– Як це на вокзалі? – Стрепенулася я.

– А ось так. До зали очікування тоді без квитків пускали. Весь день в інституті проводила, потім в бібліотеці, на зборах, іноді в кіно ходили компанією. А до вечора на вокзал. Речей було у мене на один чемоданчик маленький. Переночую, а вранці в лазню. Громадська була. Душ за 15 копійок прийму, вмиюся, та поперу дрібниці. І в інститут.

На задній парті влаштуюся, речі мокрі на спинках стільців розвішані, газеткою прикрию ось і все. – Я з сумнівом подивилася на Римму Павлівну, але промовчала. – Це вже потім мене висунули на секретаря. А їм усім місце в гуртожитку належало. Ось і погодилася.

Там з Михайликом і подружилися. А вже перед Новим роком Міша і пропозицію мені зробив. Відразу погодилася. Подобався він мені дуже, хоч і не показувала. Батько мій не відразу схвалив. Дав нам термін випробувальний півроку. Вже потім заяву подали. А весілля ж справили яке! Всім нашим колективом скинулися і в ресторан! Перший раз в житті я в ресторані тоді була.

А потім за розподілом потрапили в містечко невелике, майже в лісовій глушині. Виділили нам місцем проживання на перших порах кімнатку в фельдшерському пункті. Почали жити: розкладачка, ящик фанерний з-під чаю замість тумбочки, та дві валізи з речами. І всього вистачало. – Римма Павлівна задумливо замовкла. А після паузи продовжила з ніжною посмішкою.

– Потім я дізналася, що при надії. Там вже нам кімнату в гуртожитку дали. Ось так помаленьку і починали. Михайло працював багато. Дочки поки підростали, рідко батька бачили. Вранці йшов – спали вони ще, ввечері приходив – вже спали. Одного разу Катя, молодша, запитала: «А тато у нас є?» Я сміюся, є, звичайно, і на портрет показую. – Римма Павлівна розсміялася.

– Риммо Павлівно, як же це прекрасно, стільки років разом. Невже і не сварилися ніколи? – Запитала я.

– Сварилися? – Римма Павлівна навіть здивувалася. – Ні. Навіть приводу ніколи не було.

– Ну як же, он вам як важко було.

– Хіба ж це привід для непорозумінь? Люди, Юлечко, розуміти повинні, якщо вже вирішили бути разом, то разом і до кінця. Немає тепер «Я», є тільки «Ми». Підтримувати один одного, розуміти. Зруйнувати легко, а ось побудувати потім заново не всім вдається. На самому початку, бувало мені іноді прикро, мовляв, мало часу зі мною, з дітьми. Але ж для кого це все? Для нас, для сім’ї. Добре жили, щасливо. Ох, Юлечко, забалакала я тебе зовсім. Чай охолов. – схаменувся Римма Павлівна і заметушилася над столом.

Так ми і просиділи вечір. Перед сном я все згадувала вокзал, душ за 15 копійок, розкладачку, та фанерний ящик з-під чаю. «І всього вистачало. Добре жили. Щасливо». – крутилося у мене в голові. Цієї ночі Римми Павлівни не стало. Тихо, спокійно уві сні. Не змогла, мабуть, без свого Михайлика.

Svitlana Нess.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page