Я зрозуміла, що треба ладнати лижі вже тоді, як до нас на гостину напросилась бабуся мого чоловіка. Поважна пані у віці 75 років була активнішою і здоровішою від мене.
Узяла ложечку чайну і акуратно витерла її у серветку. Так, ніби та була брудною. Підняла чашку з блюдцем і стіл протерла, ніби він не був дзеркально чистим.
Ну а далі пішла у нашу кімнату без запрошення. Я ледь встигла її наздогнати. Заходжу вслід за нею до нашої спальні, а пані шафу відчинила і до полиці мого чоловіка.
Напевне, я сама собі не хотіла зізнатись в тому, що мій Борис мені не пара. Кохання – могутня сила і мені воно очі затулило і вуха закрило.
Вже те, що його ростила мама із бабусею повинно було мені сказати голосно – тікай. Ну але блакитні очі і статура грецького бога таки зробили свою справу – вбравши біле плаття я пішла під вінець.
Мама моя ще на весіллі головою хитала і прямо мені сказала: “Ну вийди заміж, подивись, як там. Тільки сім’ю розширювати поки не поспішай, придивись, поживи для себе”.
— Вам не потрібне інше житло, – сказала одразу після весілля мама мого чоловіка, – У нас квартира на чотири кімнати, нащо орендувати у когось, як тут три кімнати вільні?
Борис також не розумів, навіщо нам окреме житло. Напевне ми б і жили під одним дахом із його родиною, якби не квартира, яку мама мені подарувала.
Однокімнатна, не велика, але своя. Вже не було у рідні чоловіка аргументів ніяких – таки ми переїхали у власне житло. Проводжали нас так, мов на той світ ішли а не у власну квартиру.
На два тижні мама мого чоловіка потрапила до стаціонару. Все крехтала і охала. Мовляв, хоч сину і 25, а вона не була готова до того, що втратить його.
— От так, ростиш дитину, останнє їй віддаєш, а вона про тебе забуває. Кидає одного дня і не згадає.
І те ми пережили. Хоч оті розмови про те, як ми вчинили не гідно, що покинули, що забули, стали невід’ємною частиною нашого спілкування.
Але, якщо мама мого чоловіка лиш жалілась, то бабуся пішла далі: почала приходити на гостину. В такі дні у квартиру заходила спершу торба із готовою їжею, а потім і бабуся мого чоловіка.
Вона по-хазяйськи підходила до холодильника, відключала його і не важливо – чистий він, чи ні, а починала його вимивати розносячи квартирою запах оцту.
Потім виймала все, що було там нашого, складала в миску і казала: “Перебери і викинь, що не годиться”. Ніби там і справді було те, що можна було викинути, а не свіжі продукти.
Свої судки складала у холодильник, на кожен клеїла стікер на якому було написано, що саме у судку і коли було приготовлене.
— На тиждень вистачить, – казала діловито.
Потім поважна пані йшла до нашої кімнати і відчиняла шафу із речами. Тут же діставала коробку із шкарпетками мого чоловіка, передивлялась кожну пару, нюхала (Я вам серйозно кажу), відкладала ті, які на її думку були не такими.
— Ось ці замінити – давала мені вказівку. – Ось ці у смітник. А ці, ходи навчу прати гарно.
Наступного разу у сумці вже не тільки їжа готова, а й шкарпетки нові, і “правильні” а не ті ото що я придбала. Та ще й кілька боксерок і обов’язково білих, аби слідкувати за здоров’ям Бориса я могла уважніше.
Кажу щось Борису, а той дивиться на мене великими очима:
— Зрозумій, я є їхній сенс життя. Хочуть допомагати, то чому б і ні? Та й тобі простіше: бабуся зняла з тебе кухню, приготування страв. Більше часу на себе матимеш.
— Це що? – здивовано поглянула на мене бабуся мого чоловіка, коли при наступному її візиті я їй замість її торби виставила три із речами свого ще тоді чоловіка.
— Берете свого Бориса і бавите вдома далі. Я кожну річ випрала випрасувала і продезинфікувала гарячою парою, якщо що. Слідкуйте за здоров’ям, годуйте і доглядайте. Нащо тільки дозволили женитись? Все одно ж не відпустите і не віддасте нікому ні його, ні його шкарпетки.
Шкода, що Борис так нічого і не зрозумів. Образився.
— Та інша мріяла б про таке життя. Мало того, що їжу готову у дім, ще й частину обов’язків твоїх замість тебе ж роблять.
От цікаво, я й справді не права? Не зрозуміла свого щастя?
Головна картинка ілюстративна.
