Я звикла була так жити з чоловіком, в цьому трикутнику, хоч не раз говорила аби він вибрав родину, але ні. Жила заради дітей, поки все так склалося, що я прозріла і лиш шкодувала про одне – що не зробила цього раніше.

Толика я любила і заміж за нього виходила радо, у нас з’явилося двоє діток, дві донечки і такий-сякий достаток. Я вам не можу сказати, коли це все почалося, цей трикутник, адже я вважала свій шлюб щасливим.

У нас чудові дівчатка, не робили нам клопоту, я старалася аби в нашій невеликій квартирі, але своїй, було затишно, а Толик потурбувався про комфорт: автономне опалення чи не у перших, гаряча вода, гарний ремонт, адже чоловік цим професійно займався.

Толик їздив на три-чотири місяці на будови, потім на місяць додому і так чергувався. Я працювала і старалася за собою доглядати, щоб чоловік мною пишався.

Коли чоловік приїжджав додому, то я нічого не помічала, бо старалася аби ці дні для нього були проведені в гарній і веселій атмосфері, ми їздили в гості і у себе їх приймали, тому не дивно, що чоловік не раз був веселенький. Але він у мене такий тоді добрий, що я не сварилася, бо чого, коли він собі мирно сопе?

Але ось ми вже двадцять років разом і я починаю розуміти, що це вже не милі посиденьки з друзями, а щоденний ритуал і ще й виправдання:

– Мене так м’язи ниють, що я так розслабляюся.

– Щодень? Ти вдома вже!

– Й що? Ти думаєш я на роботі як ти в кабінеті сиджу, в теплі чи що? ти про мою спину забула?

– Тоді не їдь більше, а шукай роботу тут, діти вже поступили і нема чого більше так працювати.

– Добре, я подумаю.

Чоловік і справді перестав їздити і знаходив підробіток в місті чи навколишніх селах, але звичку свою не покинув. Як я не просила, як я не наполягала, але він мені одного разу заявив, що він ніколи не покине те, що йму подобається.

Максимально відверто сказав, але я тоді не почула це. Не почула. То вирішила пристосуватися до того, то виправдовувала його, то жаліла, то байдужіла, але час йшов.

І ось тридцять років сімейного життя і між нами стоїть біленька і я бачу, що біля мене не той чоловік, якого я любила колись і він не планує мінятися.

– Куди ти дінешся? Тобі пенсія на носі і на які гроші будеш жити?, – казав він і був правий.

Я справді не мала сміливості за ці роки щось змінити, але й так більше жити не хотіла. Я тоді поїхала за кордон і наче мені з пліч гора впала. Було дуже важко, але не так важко працювати, як переживати чи там щось мені вдасться.

А так впряглася і вперед. За той час я чоловіка не лишала, я ще давала йому шанс змінитися, бо я ще вірила, що як я змінюся, то й він потягнеться за мною. Ще чотири роки тягнула з розлученням, але за цей час Толик втрачав чоловічу подобу. Казав, що квартира його і я нехай не вертаюся, що ще пару років я буду на грошах, а далі приїду жити до нього і він ще подумає чи мене впускати.

Розумієте, мене впускати? Я ж для нього була завжди люблячою дружиною, вірною і відданою, а в результаті отаке отримала? Знаю, що на дітей не можу розраховувати, бо у них своє життя і ще й стараюся їм допомогти з грошима, але ж на старості я теж не маю де прихилити голову. То так здається, що за кордоном на тебе падають гроші, але й ціни тут теж не менші, ніж у нас, а на житло ще вищі.

Якби я ще десять років тому наважилася піти і не тягнула б, то тепер вже мала б свою квартиру, а так – що мене чекає?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page