fbpx

Дітей я привозити і показувати не зобов’язаний і свою картоплю нехай самі їдять!

Соня подзвонила у двері. Тиша. За кілька хвилин вона відчинила двері своїми ключами і ввійшла.

— Мааамо!

— Доню, проходь! Не чула.

— Мамо, що трапилося? – Соня вже стояла на порозі кухні.

– Все гаразд, – Людмила Іванівна спішно відвернулася і витерла очі серветкою. — Тихіше, батька розбудиш. Він нездужає.

Щось трапилося. Жінку видавали заплакані очі та нехарактерна для неї мовчазливість. Соня сіла за стіл і подивилася на матір:

– Ну?

– Данилкові дзвонила, – тихо сказала Людмила. – Я ж нічого такого. Запитала, як діти. Про дачу розповіла. Картоплі, кажу, приїдь — візьми. І онуків привези, не бачились давно. Батько, кажу, занедужав. А він мені: відчепись, набридла, про якісь межі почав говорити, – жінка знову розплакалася.

— Алло, Даниле? Привіт! — Поки мама відволіклася, Соня зателефонувала братові. – Я щось не зрозуміла: до тебе зараз лише через посольство та з візою? Що там у тебе за кордони раптом?

— Ага, привіт, — брат посміхнувся, жартуючи, але насправді веселощів у його голосі було мало. — Слухай, та скільки ж можна? Як бачу на екрані телефону, що дзвонить мама, одразу почуваюся винним, хоча ще й не знаю, в чому. То на дачі не допомагаю, то дітей не приводжу. Знаєш, що вона сьогодні мені видала? – Данилові вривався терпець. — Підемо, каже, так і не побачивши онуків! Мене ці маніпуляції дістали! Бісить!

– Он як ти заговорив! А чого ж раніше терпів? Це ж мама, ну. Вона завжди така була, не чіпляйся до слів.

– Того й терпів. Більше не буду! Я на класний тренінг сходив – психологічний. Після нього й зрозумів, що свої особисті межі треба відстоювати. Так і сказав матері: «Нема чого мною маніпулювати і на почуття провини тиснути! Дітей я привозити і показувати не зобов’язаний і свою картоплю нехай самі їдять!

Соня зітхнула. Після розмови із братом залишився осад. Начебто, правильні речі каже, однак, це ж батьки – найрідніші і люблячі люди. Хіба можна бути таким черствим до них?

Вона увійшла до кімнати. Батьки розглядали старий альбом, дбайливо перегортаючи дитячі фотографії Софії та Данила.

— Я з Данею поговорила. Мам.

— Батькові не можна хвилюватися! — Мама смішно «семафорила» очима про те, що батько не в курсі сьогоднішньої історії. — Хочеш чаю, Петрусю?

— Сказав коли приїде? — З теплотою в голосі запитав тато. – Хороших ми з тобою дітей виростили, Людочко. Ось, глянь! Це ж фотографія після того, як ми Данилка із паркану знімали, коли він застряг. Пам’ятаєш, до сусіда по яблука поліз? Хахах! Треба онукам розповісти. Що не фото, то історія. Їм сподобається.

— Тааак, — простягла Соня. – Привіт передавав. Казав, що скоро приїде.

***

— Алло, привіт ще раз. Слухай, поціновувачу тренінгів, — по-сестринськи заговорила дівчина. – Я, звичайно, все розумію: особистий простір і таке інше. Але ти про повагу та любов до батьків не забувай. Може, зробиш свої межі більш гнучкими, бо вони на китайську стіну вже схожі. Таке відчуття, що ти скоро лінію оборони вибудуєш і ноту протесту на своїх дверях для батьків пропишеш. Приїжджай у гості, і племінників привози.

Ми вас чекаємо!

Нalyna Sоkolenko.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page