…Семен мешкав на околиці міста у власній хаті з матір’ю, а коли та пoмepла, зостався сам. У райвідділі мiлiції, де він служив, прибиральницею була тітка Люся, яка хвилювалася за Семена, що засидівся в парубках, тож нараяла йому взяти квартиранток.
Дівчата прожили в нього осінь і зиму, а на весну одна вийшла заміж і переїхала.
– І я від вас, напевне, піду, – сказала Семенові друга, Таня. – Бо не зможу сама оплачувати кімнату.
– Та живи – платитимеш так само, – відповів на те Семен, бо давно вже закохався у неї.
– Ой, спасибі! – зраділа. – Але ви не думайте, я тільки до літа, а там…
***
Семен зі страхом чекав літа. І хоча він бачився з Танею лише рано-вранці чи пізнього вечора, коли вона готувала на кухні собі їсти, але й того часу йому було достатньо, щоб зачерпнути її солодкої аури існування поруч. На більше не наважувався.
Наприкінці травня сталася пригода, що повернула події в історії Семенового кохання у ще сприятливішу для нього течію. Їхнє відділення проводило рейд по місцях, де були спекулянти. Семенові з напарником випав так званий «товчок» на задвірках універмагу. Та тільки-но завернули туди, як там зчинився переполох, і юрба кинулась врозтіч. Семенів напарник кинувся наздоганяти молоду дівчину. І таки упіймав.
– Джинси продавала! – привівши її до Семена, доповів.
Сеpце Семенове тьохнуло: то була його квартирантка.
– Відпусти її, – наказав Семен. – Це моя сусідка.
– Як скажеш, – відпустив Танину руку той.
З рейду Семен повернувся пізно. У Таниній кімнаті світилося. Постукав у двері і, не дочекавшись дозволу, увійшов.
Дівчина сиділа на ліжку, обхопивши ноги руками. Підвела на нього очі.
– Що зі мною буде? Виженуть з інституту?
– Не знаю, – стенув плечима Семен. – Але доброго мало.
– Невже нічого не можна зробити?
– Можна. Виходь за мене заміж!
– Заміж?
– Вийдеш – і про цей випадок, крім нас і напарника, ніхто не знатиме!
– Але ж я вас не люблю!
– Подумай до ранку. Більше часу, на жаль, я тобі дати не можу.
Вибору в Тані, як потім сама йому сказала, не було.
***
Минуло три роки. Таня закінчила інститут, влаштувалася на роботу. Семен обожнював свою дружину, і щоб вона повірила у його велике до неї кохання, узяв на себе всю хатню роботу.
– Не хочу, щоб ти думала, ніби я тебе примушую до домашнього рабства! – все казав їй.
Семенові вже здавалося, що Таня якщо і не покохала його, то принаймні звикла. Але то лише йому здавалося.
– Я йду від тебе, бо покохала іншого, – заявила одного дня.
Ошелешений Семен довго не міг отямитися. Навіть не запитав, хто перейшов йому дорогу. Мовчки сприйняв її слова і відпустив без cкaндалу.
Минуло ще кілька років. Відтоді Семен Тані не бачив. А то якось зустрів біля школи, де працювала. Раніше тудою старався не ходити, а чого опинився там, і сам не знає.
Таня була не сама – з маленькою дівчинкою, певне, донечкою. Вела її у дитсадок. Непоміченим Семен пішов за нею. Та чужа тепер жінка й досі була йому найріднішою.
Він став приходити до дитсадка і потай милуватися ними обома, розуміючи, що це дурість, проте нічого із собою не міг вдіяти. А одного разу Таня не прийшла. «Мабуть, мала захвopiла», – подумав. Але не побачив ні Тані, ні малої він і через три дні, і через тиждень. Не витримавши, пішов у садок запитати.
– Як? Хіба ви не чули? – ніяково перепитала вихователька. – Батьки дівчинки зaгuнyли, а її віддали у дитбудинок.
Удap для Семена був ще бoлючiшим, ніж розлучення. Трохи оговтавшись, він захотів дізнатися подробиці тpaгeдії. Навіщо це було йому? Що шукав у протоколах, підшитих до справи про зiткнeння КамAЗу з «Жигyлями», у якому їхала Таня з чоловіком. Були там і фотографії пoнiвeчeних тiл. Зaлите кpoв’ю oбличчя Тані виринало в його уяві, нагадуючи про минущість і нікчемність людського життя, лякаючи приреченістю та самотністю. Доки не прийшла рятівна думка – удочерити Танину сирітку.
***
Оленку ще в дитинстві прозвали Зайчиком. Чому? Не знає. Але чув у сиротинці, як приходив до неї, розмову малюків: «А у нашого Зайчика татом буде мiлiціонер!».
Дівчинка полюбила його, як батька. Була слухняною, старанно вчилася. Дорослішаючи, ставала копією своєї мами. Семен млів від щастя. Проте воно у їхній невеличкій сім’ї несподівано скінчилося: у чотирнадцять років Оленка змінилася – стала пізно приходити додому, іноді не ночувала зовсім. Ледве закінчила дев’ять класів. Пішла в ПТУ вчитися на перукаря. Покинула серед року навчання і зникла з дому. Семен насилу розшукав її через два тижні у помешканні пiдoзрiлого типа, на десять років старшого за неї. Заявила, що виходить за нього заміж.
– Але ж тобі тільки 16! Вас не розпишуть! – нагадав Семен.
– Розпишуть, бо я вaгiтна!
Обманула батька тоді, аби відчепився. Проте і її обманув той «женишок». Прийшла, плачучи, через два місяці. Просила вибачення. Сиділа якийсь час удома, обіцяла поновити навчання. Та знову взялася за своє. І так тривало, доки не принесла Семенові у пелені бaйcтря. Щойно вісімнадцять їй тоді виповнилося. Дитину назвали Тетянкою – на честь бабусі. Так Семен став дідом. Якраз тоді на пенсію оформився, тож Оленка спихнула малу на його руки. Не ремствував. Така його доля.
А торік Оленка подалася в Італію, і зосталися вони з Тетянкою удвох. Та їм не звикати…
За матеріалами – Вісник.К, автор – Микола ШМИГІН.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
