fbpx

Як мені тоді серце не краялося? Як це дитину та на подвір’я не пустити? Бачте, тоді мій Сергійко для них був не до пари, не до пари багачам

Мій син любив Інну з дитинства. Я це бачила. Він міг годинами простояти біля її високих воріт і кликати:

«Інно, Інно, ходи на річку», але у відповідь тільки:

– Я не хочу з тобою бавитися, мені мама казала тебе не впускати.

Як мені тоді серце не краялося? Як це дитину та на подвір’я не пустити? Бачте, тоді мій Сергійко для них був не до пари, не до пари багачам…

Коли ж вони йшли до школи, то я бачила, що мій син чекає, поки Інна вийде з воріт і отак за нею назирці іде до школи, і так само зі школи, з очей не спускає.

Як і думала, виросла з Інни гарна дівчина, в усьому селі хлопцям голови крутила, але мало їй було того і вона поїхала в місто вчитися.

Змарнів мій Сергійко, ходив сумний, а моє серце краялося.

– Дитино, – кажу я йому, – Невже дівчат навколо тебе нема гарних? Ти подивися на Марійку – така красуня, що й не передати і на тебе поглядає, то чого ж не взяти її?

А він лише відмахується…

Навіть після училища не мав дівчини, піде гуляти і вже чую від нього запах – все ті друзі частують, а він їх.

Вже б і рада я аби його дівчина до рук взяла, але ж нема.

Аж тут новина – весілля в сусідів. Знайшла собі Інна кавалера і вже й при надії, бо така пузата йшла аж люди в язиках носять.

Вже бачу, що не так Алла гонорово за донькою голову несе, а Богу дякує, що доньку беруть.

Запросили й нас на весілля і дуже мені не сподобалося, що Сергій на весіллі лиш пив і пив та на Інну дивився.

Але вже я була певна, що на цій історії крапка.

На наступний день сказала йому, що дядько набирає бригаду за кордон на будову, то хай їде. Так мій син і зробив.

А очі не бачать – серце й не плаче.

Вже Інна дитину за руку водить, а мого сина нема з заробітків.

– Мамо, а чого вертатися? Зароблю добру суму і тоді й на машині приїду, – каже.

А я вся в молитвах і надіях на Бога, щоб таки дав моїй дитині добру долю.

І тут знову по селу говір – вертається Інна з дитиною додому, бо не може з гулящим чоловіком жити.

Приїхала та водить малу біля нашої хвіртки, а як мене побачить, то й вітається, та все випитує, де ж Сергій.
Так я тобі зараз і скажу, думаю.

– Ой, з дівчиною приїде, – кажу їй, – Така я вже рада, що й не передати словами, бо вже й засидівся в хлопцях.

А дівчина, каже, дуже добра.

Я то так сказала аби вона від нього відчепилася, а сама нічого синові не кажу, що Інна вже сама та, що не лише за нього випитує, але й Алла вітається та зі мною до розмови стає. Де ж вже й гонор дівся?

Ой, походіть і ви мені попід хату, як моя дитина колись, побудьте в моїй шкурі.

Аж тут син раптово їде, я одразу зрозуміла, що йому хтось доніс, що Інна в селі, от же ж люди!

Приїхав на машині, привіз мені величезний букет квітів, обійняв, говоримо, а він все на Іннину хату позирає…

Ну, що ти вже поробиш?

– Та йди, сину, – кажу йому, – Раз не можеш забути, то я тебе не втримаю.

Пішов…

Весілля пишне не робили, а так, для своїх. Алла до мене щебетала та усміхалася, а я вже тому й не раділа.

Вже лиш би разом жили добре, а онуки мені серце й полікують. Я не маю нічого проти тієї дитинки, але вона мені чужа, як вже не крути, я до неї серця не маю.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page