fbpx
Історії з життя
«Як можна так загидити хату» – кожного разу дивувалася вона. Так само дивувалася чистій новенькій сковорідці, яка потім чорніла від пригорілого жиру, чи білизні плити, яка так само успішно чорніла з кожним днем. Тоді Марта терла, шкрябала, дерла, але первинний стан чистоти ніколи не повертався. Ну, має людина таку здатність все псувати

– Чудово, телефон вирубався. Бракує лиш дощу для повного щастя – Марта не встигла договорити, як важкі краплі літнього дощу забарабанили по даху зупинки.

Ранок почався з авралу, як і кожен ранок, коли вона намагалися встигнути зробити все на купу – доробити проект, подзвонити мамі і привітати з днем народження, домовитися з клієнтом про зустріч, подзвонити старшому менеджеру зі звітом. Вчора вона намагалася водночас прибрати в квартирі з приводу приїзду мами, скупитися в магазині на святкову вечерю, але заставити себе сісти за проект таки не змогла. Вже саме собою прибирання, то захоплюючий квест, в якому вона ніколи не виграє.

«Як можна так загидити хату» – кожного разу дивувалася вона. Так само дивувалася чистій новенькій сковорідці, яка потім чорніла від пригорілого жиру, чи білизні плити, яка так само успішно чорніла з кожним днем. Тоді Марта терла, шкрябала, дерла, але первинний стан чистоти ніколи не повертався. Ну, має людина таку здатність все псувати і нічого не відновлювати. Талант і є талант.

Так от, сьогодні зранку, так сяк зліпивши рекламну пропозицію, бо відтягувати далі вже не було можливості, Марта побігла на автобус. Вже на зупинці виявила, що гроші тільки на квиток в один бік. «Нічого, клієнт дасть завдаток» – заспокоїла себе. Зібрала всю свою впевненість, харизму і професіоналізм і клієнт відмовився платити за таку халтуру.

– Марто, все це дуже добре, але нам ніяк не підходить. Ми не будемо за таке платити, бо платити за ніщо абсурдно.

Все правильно, платити за абсурд не треба і робити абсурду не треба. Все просто чудово.

Марта дивилася на пелену дощу і згадувала, коли ж вона стала такою неорганізованою? Колись була така хороша відповідальна студентка, повна мрій і планів, а зараз провальна працівниця, яка не планує щось змінювати. Червоний диплом не відкрив їй двері в світ Праці, бо треба було мати Досвід. А де того досвіду взяти? Отож, Марта пішла туди, куди брали – в менеджери по рекламі. Ця робота просто чудова, бо її девізом є «Ноги годують вовка».

І саме тоді, коли затрачені зусилля не покривалися заробітною платою, Марта почала відчувати оці всі перелічені симптоми неорганізованості. Але по професії працювати вже так само не хотіла і сиділа тепер перед проливним дощем. Біля неї притормозила машина:

– Вас підвезти?

Це був той самий клієнт, власник магазину автозапчастин, який залишив її без замовлення.

– Дякую, – Марта поправляла мокре волосся, що падало на очі, бо за ці кілька секунд від рятівної зупинки до машини встигла змокнути.

– Сподіваюся, це не сльози у вас на лиці, – запитав Юрій Вікторович.

– Ще чого, якби я плакала через кожну відмову, то цей би дощ не переставав місяць.

– Ви б нас усіх затопили, як в потоп, – спробував пожартувати він, бо почувався не зручно.

– За що вас карати, якщо ви все добре зробили. Ця пропозиція й справді ніяка, я б краще, якби була на вашому місці, замовила рекламу на радіо, бо її чують переважно автомобілісти. А в нашій газеті читають хіба ті, що шукають роботу, щоб заробити на автомобіль.

– А ви не безнадійна, – зацікавлено подивився на неї Юрій Вікторович.

– Не дякуйте. Але не кажіть це моєму начальнику, бо тоді буде мені говорити про конкурентів і так далі, – спохватилася вона.

– Добре. Вам куди зараз?

Марта задумалася, бо справ було дуже багато, принаймні, тих, які вона мала б виконати. Що ж найголовніше? Звичайно, мамин день народження. Вона влаштує таке свято, як колись було в дитинстві: з різнокольоровими кульками, смішними ковпаками і щасливими фото.

– В подарунковий магазин.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page