Артем байдуже дивився у вікно. Сутеніло. Скоро мали повернутися з роботи батьки, і йому треба було чимшвидше піти. Хто б сказав Артемові ще кілька місяців тому, що він намагатиметься втекти з власного дому – він би не повірив.
Батьки вирішили розійтися. Вони довго й нудно пояснювали синові, що він ні до чого, що це їхнє доросле, обдумане рішення. Казали, що мама й тато люблять його, але вони просто втомилися одне від одного. Вони не сварилися, не знайшли собі інших партнерів, просто вирішили жити окремо.
Вони одружилися рано, ще студентами. Народився він, Артем, і все, здавалося б, було чудово. Артем завжди вважав, що має найкращих у світі батьків і найкращу родину. Чому ж їм тепер не живеться? Їх умовляли й бабусі з дідусями, і навіть плакали, але ні… Мама залишається в місті, а тато за три місяці поїде до своєї матері, бабусі Лариси.
Тепер вони сперечаються, з ким залишиться Артем.
А Артем не хотів із ними розмовляти. Артем хотів, щоб усе було, як раніше.
Він зайшов до передпокою, взяв телефон. Подзвонив Максимові, покликав гуляти, але той не міг – доглядав молодшу сестричку, Оленку, поки батьки ходили до магазину. Артем набрав Андрія, але й Андрій був зайнятий – дивився хокей із татом.
Артем розумів: зараз прийдуть батьки й почнуть кожен окремо вмовляти його залишитися з ним чи з нею. А Артем не хотів цього слухати. Він хотів, як раніше, їсти мамині котлетки й дивитися з татом футбол.
Артем витер сльози, зняв із вішалки пальто, надягнув шапку, зав’язав шарф і вийшов на вулицю. Навколо панувала темрява. Було темно, холодно й вітряно. Він безцільно брів, піднявши комір і засунувши руки в кишені. Напевно, батьки вже прийшли і, за звичкою, почали сперечатися. Чому ці дорослі такі нерозумні? Як їм пояснити, що Артем любить їх обох, що він зовсім не хоче, щоб тато їхав до бабусі Лариси?
Що він, Артем, має зробити? Що такого має статися, щоб вони припинили розлучатися і знову стали дружньою родиною?
Артем чув, як мама розмовляла з тіткою Зоєю телефоном і скаржилася, що причиною, можливо, є те, що вона не може мати другу дитину. Після появи Артема в мами виникли проблеми, і вона більше не зможе стати матірʼю. Тому вона плаче й умовляє тата не позбавляти її єдиного сина. Вона казала, що в тата ще буде стільки дітей, скільки він захоче, а в неї, крім Артема, немає нікого і вже ніколи не буде.
Артем витер рукавом пальта сльози – вони вже замерзали й неприємно кололи щоки. Серце хлопця стискалося, і йому хотілося плакати на весь голос. Сльози підступили до очей, защипало в носі, в горлі став клубок. Артем не міг впоратися із собою і заплакав, як маленький, хоча йому вже було десять років.
Виплакавшись, Артем хапнув ротом повітря і витер зледеніле обличчя.
Раптом він почув тихий пискіт. Кошеня! Мама обіцяла, якщо він залишиться з нею, то вона заведе йому кошеня. Що ж, мабуть, доведеться робити вибір на користь мами. «Зараз я тебе врятую, маленьке промерзле створіння», – подумав Артем.
Він поліз за сміттєвий бак, до місця, звідки чув писк, і нічого не побачив. Ось ніби знайшов коробку. Тоді він гратиметься з кошеням із Максимом та Андрієм.
Але в коробці не було кошеняти. Артем розчаровано зітхнув – там лежала лялька… Лялька була замотана в ганчірки й картату ковдру, і вона попискувала… Навіщо йому, Артему, лялька? Може, забрати й подарувати Максимовій Оленці?
Раптом йому все ж доведеться поїхати з татом, а так в Оленки буде пам’ять про нього. Смішна ця Оленка – чотири роки, а така розумна…
Артем узяв ляльку на руки і ледь не викинув її. Лялька вся заворушилася, почала вигинатися…
«Дитина, це ж дитина…» – дійшло до Артема. Хтось залишив дитину за смітником. Забули… чи? Ой, матінко.
Артем зняв пальто і замотав немовля. Він рвонув бігцем додому, його колотило від тремтіння. Хлопець плакав від страху за маленьке життя. Він і не думав, що міг так далеко відійти від дому.
Ось нарешті дім. Артем мигцем злетів на свій поверх, де у дверях стояли схвильовані й одягнені мама й тато і про щось сперечалися.
– Марино, я тобі кажу, ти маєш залишитися вдома, а я піду шукати Артема. – Ні, це ти залишайся, а я піду шукати мого єдиного сина!
Артем швидко прослизнув повз них. Він увесь тремтів, міцно притискаючи до себе пальто. Батьки кинулися до сина.
– Артеме, чому ти роздягнений? Що сталося, синку? – Де ти був? Павле, ну що ти стоїш? Дзвони у поліцію…
– Там… дитина…
– Яка дитина, Артеме? Павле, о Боже… Артеме, де ти взяв дитину?
– Біля смітника. Вона лежала й плакала…
– Павле, швидко викликай швидку.
Поки їхали медики й поліція, мама розгорнула дитину. Вони з татом бігали від Артема до маляти. – Дівчинка, Павле, поглянь, яка гарна, їй не більше двох тижнів. Маленька… Хто ж так із тобою…
Артема розтерли, укутали в ковдру, налили гарячого чаю. А малу забрали.
– Мамо, тату, давайте завтра до неї сходимо? Вона зовсім сама, її викинули, як непотрібну.
Вранці Артем увесь горів – висока температура. Він марив, плакав, скрикував, поривався піти до дівчинки, яку знайшов.
Поки Артем нездужав, він помітив, що мама з татом не сваряться. Одного разу він бачив, як мама плакала, а тато обіймав її й заспокоював.
Артем одужав, а потім…
А потім вони поїхали до лікарні – забирати дівчинку. Її батьків так і не знайшли. Та й навіть якби знайшли, хто б віддав їм дитину? Вони ж її покинули.
– Як назвеш сестру, Артеме?
Артем помовчав… – А з ким вона залишиться? Із мамою чи з татом?
Батьки перезирнулися, почали обіймати й цілувати Артема, просити в нього вибачення, кажучи, що вони такі нерозумні.
– Ви більше не розлучаєтеся?
– Ні, синку.
– Справді, справді?
– Справді, справді!
– Я назву її Оля, можна? – Артем міцно тримав батьків за руки й дивився знизу вгору. – Ви точно не передумаєте розлучатися?
– Точно!
– Добре, – кивнув Артем.
Хоча який він Артем? Він не просто Артем – він старший брат!
– Це я тебе знайшов, розумієш? – каже Артем сестричці, сидячи з нею на ліжку й спостерігаючи, як вона запихає до рота свою рожеву ніжку. – Ну, відгризеш собі ногу й ходитимеш із дерев’яною.
– Агу, а-а-агу, – метушиться ніжками Оля й усміхається братикові беззубим ротом.
– Мамо, здається, Оля їсти хоче – всю ногу собі згризла.
– Іду, синку, іду… Хто це в нас такий?
– Агу, у-а-а-а, – сміється щаслива дитина, метушиться ручками й ніжками і не знає, що це брат Артем її знайшов…
А кошеня вони завели потім, коли Оля підросла.
