Мама зітхала й хитала головою, переконуючи себе, що з часом із мене все ж «виросте» дівчина. Та хоча я дорослішала, як і всі, ні талії тонкої, ні струнких ніг у мене не з’являлося. Роки минали, а я не ставала тією тендітною дівчиною, яку можна побачити в журналах чи на обкладинках книжок.
І хоча в глибині душі я не хотіла зважати на це, думки бабусі та мами мене все ж непокоїли.
А так хотілося, щоб хлопці заглядалися на мене, проводжали поглядом, бігали за мною… У глибині серця, я мріяла про справжнє кохання, про те, що одного разу зможу стати для когось омріяною, тією, кого побачать справжньою. Але все це діставалося не мені, а дівчатам довкола – струнким, з тонкими таліями та легким поглядом. Я була для хлопців скоріше другом чи сусідкою, але не тією, до кого б відчували якусь симпатію.
Бабуся вважала за свій обов’язок час від часу нагадувати мені, що «треба поспішати»:
– Ти давай поспішай заміж вийти, бо як зараз не вийдеш – потім буде пізно, – бурмотіла вона, часом і з жалем, і з сумнівом. – Ще молодою тебе хоч хтось візьме, а потім хто захоче? Тож як побачиш, що хтось із хлопців заглядається, погоджуйся, бо коли ще з’явиться кращий випадок?
Але крапку в моїх мріях про взаємне кохання поставила моя найкраща подруга Оля. Ми з нею пішли якось на дискотеку, і один хлопець весь вечір запрошував мене на танці. Він мені не дуже подобався, а от за його другом Сергієм я давно мліла. Та того вечора мої мрії розбилися, коли в компанії друзів, усією ватагою, ми подалися додому. Мене наче й проводжали, але як завжди – всі і ніхто конкретно.
Наступного дня Оля сказала мені, що Сергій сміявся з того, що той хлопець весь вечір мене кликав на танець.
– Ну, така невиразна, а й тебе запросили? Та ти даєш! – насміхалася вона.
Мені було гірко це чути. Я знала, що Оля каже правду, але ця правда не була мені потрібна в той момент.
Весь час я мріяла, що Сергій коли-небудь побачить мене інакшою, скаже мені щось добре, запропонує піти разом у кіно чи на прогулянку. Але ці слова з боку подруги поставили крапку в моїх надіях. Та й хто її просив говорити все це вголос? Зрештою, могла б промовчати…
Пізніше я поїхала вчитися до міста і там ніби й забулася про те, що мама – красуня, бабуся – красуня, а я – не вдалася. Навколо було стільки різних людей – гарних і не дуже, високих, низьких, струнких і з формами, що в компанії цих нових друзів я нарешті відчула себе нормальною. Простою дівчиною, яка може сміятися, гуляти з друзями, їсти морозиво і дивитися фільми без турбот про зовнішність.
Але в місті сталося щось справді важливе. Одного разу я почула так багато компліментів за один вечір, що не чула їх за все своє життя. Це був незнайомий чоловік, трохи старший за мене, років на десять, а на його пальці я помітила обручку. Він зупинився поруч і раптом почав говорити:
– Панночко, та ви така гарна, що якби я не був одружений, то б одразу на вас женився!
– Та що ви, – засоромлено сказала я, хоч здивувалася таким словам. – Яка ж я гарна?
– Ніхто вам цього не казав? – він виглядав здивованим. – Ой, молодь пішла! Де мої роки? Та я б за вами бігав щодуху, як тільки міг би!
І я зрозуміла тоді, що важливо, хто на тебе дивиться і якими очима. Для когось я могла бути подругою, що пасе задніх у коханні, а для когось – дівчиною з усмішкою і зеленими очима, що блищать, мов зірки.
Ця розмова відкрила мені новий погляд на життя. Головне – знайти того, хто побачить тебе справжньою. І не слухати маму чи бабусю, які переймаються, що вже двадцять вісім, а жениха нема. Я знала, що мені такого часу вдома не дадуть, тож усіма силами прагнула залишитися в місті. І пощастило – знайшла роботу за спеціальністю, орендувала квартиру разом із чудовою сусідкою, яка швидко стала мені справжньою подругою.
Це були мої найкращі холостяцькі роки – ті часи, коли можна експериментувати, пізнавати світ, набувати досвід, дружити, гуляти до світанку. Це ті роки, про які приємно згадати, але розповідати дітям майже нічого.
У цей період я навчилася приймати себе такою, якою є, і зрозуміла, що вигляд – це лише частина образу, важливого для когось, але не визначального для мене.
А потім я зустріла Ігоря – людину, яку полюбила і яка змогла полюбити мене. У його погляді я бачила щось нове – не простий інтерес, не легку симпатію, а розуміння, тепло і спокій. Ми обоє відчули, що зустріли тих, кого так довго шукали. На щастя, він теж зрозумів, що я – найкраще в його житті. Ми одружилися, і в нас двоє чудових донечок. Вони вдалися в маму, на моє щастя.
Та я завжди впевнена в одному: як би мої діти не виглядали, я ніколи не скажу їм, що їм бракує краси чи ще чогось. Вони будуть рости, знаючи, що мама й тато люблять їх понад усе. Вони – наш найцінніший скарб, і я не дозволю жодним думкам чи словам забрати в них цю впевненість.
Тепер, коли минуло стільки років, я розумію, що зовнішність – це лише відбиток того, що людина думає про себе і як сприймає світ. Краса справді не є чимось постійним і визначальним. Справжня привабливість у внутрішній впевненості, у світлі в очах, у здатності любити й віддавати любов.
