fbpx

Як стати «чесною жінкою», коли ти все життя лиш подаєш та прибираєш? Я вже так в житті з усім запізнилася, що й заміж вийшла аж в п’ятдесят один рік

Коли мені було сімнадцять років, то я, як усі дівчата, вірила, що вийду заміж за коханого хлопця, ми матимемо діток, триматимемо корову і господарство. Я працюватиму в колгоспі, чоловік на заводі, діти вчитимуться в школі… Я дуже хотіла аби у нас на вікні були фіранки з квітами, щоб вони розвівалися на вітру. Коли вікно буде прочинене. Чомусь от хотіла такого…

Але мій хлопець, якого я так кохала, виявився не готовим до батьківства. Вже, Параню, по коханю…

Мати, як дізналася, то не знала, що має робити: і голосила, і кляла, і грозила…

Я поїхала в місто і вже не верталася в село і вже ніколи не могла бути матір’ю.

Де дітися в місті, яке чуже? З грошей просто мізер, роботи як такої нема, я лиш мала поступати в училище…

Тоді Бог мене навернув до дошки оголошень і там я прочитала, що потрібна няня для маленького хлопчика.

Я нічого не відчувала після цього всього, але як побачила того хлопчика, ті оченятка – просто полюбила, мов власну дитину.

Марина Степанівна і Іван Петрович були за професією лікарями, Назарчик був пізньою дитиною і дуже балуваною.

Я якось одразу ввійшла в цю родину і вже не просто няньчила Назарка. А робила все по дому: готувала, прала, прибирала…

Далі Марина Степанівна вже довіряла мені купувати продукти та робити запас продуктів, розраховувати вже й по господарству чого треба.

Душа моя зцілювалася біля дитини, але ж усе змінюється – Назарко виріс і пішов в інститут.

Тоді я вперше задумалася про своє життя – час минав. А в мене нічого свого, ні фіранок з квіточками, ні чоловічого плеча…

Тоді я й зробила ще одну спробу відкрити серце чоловікові. З Миколою ми зустрічалися вже довший час, я сподівалася, що раптом станеться чудо і я буду мати дитинку… Час минав і нічого не відбувалося. Тоді я й зізналася, що зробила таку дурість в молодості.

– Кому ти така потрібна, – з цими словами від мене Микола й пішов…

Єдиним стабільним місцем в житті, то була квартира моїх лікарів.

Назарчик пішов за їхніми стопами, але вирішив будувати кар’єру в іншій країні.

– Ти за ними, Лідо, доглядай, добре, – просив мене.

А куди ж я дінуся?

Потім захворіла Марина Степанівна… Просила мене, щоб я не залишила її чоловіка.

– Він без тебе не зможе, добре? Мені буде спокійніше.

Я погодилася, але сама розуміла, що аж тут мені прийдеться з родини піти. Довго підбирала слова, момент і таки наважилася.

– Іване Петровичу, я маю від вас піти. То з боку не гарно виглядатиме, якщо я у вас житиму…

– Ти що? І ти мене хочеш залишити? Я з ким буду? Сам в чотирьох стінах? Не йди, я знаю, що ти Марині обіцяла мене не лишати!

– Я думала, ви, навпаки, зрадієте, – розчулилася я.

– Ти ж як рідна!, – він мене обняв і ми ще трохи похлипали.

Отак ми й далі почали жити, як і жили. Я всім порядкую, лиш розхід на двох людей…

А одного вечора Іван Петрович і каже:

– Лідо, ти все життя у нас, не маєш нічого поза нами. Буде дуже не гарно, коли після мого відходу, ти змушена будеш поїхати в село… Ти ж нам віддала свою молодість, тому я вирішив, що я на тобі одружуся і ти матимеш право на наше майно.

– Хочете мене зробити чесною жінкою, – засміялася я.

– Та давно пора, – так само сказав він, – Але ж ти мене ще маєш доглянути, ти ж знаєш?

І отаке було у нас «весілля»… Назарчик був лише за, бо він вже там одружився і не планував вертатися до України.

– Ти завжди була мені, як друга мама, – сказав він мені найголовніші слова.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page