Ось ви зустрілися і ніби він адекватний, без незрозумілих звичок, є навіть спільні інтереси. Тобі багато років і треба вже обростати квартирою та дітьми. Рік живеш із ним, два. Потім з’являється дитина. І людина вже не зовсім адекватна, і звички незрозумілі є, а спільні інтереси давно закінчилися.
Ну, живеш ти з тугою, яка переростає в байдужість. Ще рік, два живеш. Спостерігаєш як чоловік за якого ти вийшла заміж перетворюється на сусіда. Спостерігаєш його дії, які спрямовані виключно на себе коханого-масажі, тренажерні зали, риболовлі, бокси, плейстейшн, танчики, курси.
Спостерігаєш з дитиною на руках, спостерігаєш купаючи дитину, міняючи підгузки і заколисуючи ночами. Спостерігаєш як людина начебто є, але начебто й ні. Розчаровуєшся.
Якимось дивом з’являється друга дитина. А ти все спостерігаєш за цим сусідом, за його байдужістю у житті дітей. А потім раптом цей чоловік починає погаркувати іноді. На розбитий тобою градусник видає стовпи фразочок. Через кішку, що вибігла в під’їзд, раптом дізнаєшся, що в тебе прохідний двір, а не дім і взагалі ти його дістала.
І все ти робиш неправильно. І ось сидиш дивишся на це збоку і раптом приходить усвідомлення, що прожити життя з нелюбимим чоловіком це страшно.
Життя одне і другої спроби не буде його прожити. І у всьому цьому винна я! Тільки я й більше ніхто! Не розумію себе за те, що досі так живу. За те, що сама все створила. За свій вибір та боягузтво кинути все і піти.
Фото ілюстративне.
