Як такого зятя не полюбити з першої ж хвилини? Сказав, що олів’є у мами краще, голубці він не їсть, риба надто солена.
Від вражень я не могла заснути, крутилася з боку на бік. Разів сто перевернулася, і щоразу мене мучило питання: чому я при цьому усміхалася?
Відповідь була очевидна, адже донька наче прилипла до нього, готова була перепрошувати і за клейонку на столі, звичайний посуд і нашу з батьком допитливість.
– Мамо, я його так люблю! Він такий чудовий!, – крутилася вона перед дзеркалом.
А я не могла розгледіти в цьому звичайному хлопцеві аж таке замилування, а, коли той розкрив рот, то й поготів.
– Та як ти можеш спокійно спати, Олеже? – прошипіла я, штовхаючи ліктем чоловіка. – Ти чув, як він зі мною говорив? Ніби комусь його думка цікава!
– Спи. Ти чудово готуєш.
– Ні, але донька могла б за мене заступити!
У відповідь я почула сопіння.
Я не склепила очей аж до ранку, адже не бачила виходу з ситуації, моя донька гарна дівчина і її кавалерів я знала, гарні хлопці, бачила. Як коло під’їзду крутилися. Але в свої двадцять два вона жодного не приводила знайомитися. Жодного.
А тут привела ні риба, ні м’ясо. Добре, що шкарпетки цілі в цього митця, який «шукає себе».
Я спитала де вони будуть жити, а той мені:
– Віка казала, що у вас є квартира.
Мені мову відібрало, бо та квартира, то наш стабільний дохід! І аж ніяк не для нього. Але донька наче мого погляду не бачила:
– Мамо, ми готові там жити, хоч ви там давно ремонт робили.
Я ще надіялася, що донька передумає, але вона так зазирала в очі Максиму, що надії на це було мало. Справили весілля і молодята оселилися в квартирі бабусі.
Максим бурчав, що нема грошей на ремонт, а Віка бігла і нам те все переказувала.
– Я не можу більше, Олеже, – скаржилася я чоловікові. – Інший би сам ремонт зробив, а цей лиш жаліється і на дивані вилежується.
– Заспокойся, Галю. Він же не просто провалив, він «зрозумів, що його бачення не відповідає застарілим корпоративним стандартам».
– Ой, – махала я рукою.
Далі зять прийшов у нас гроші позичати на свій бізнес, бо він не буде працювати «на дядю». Коли ми відмовили, то прибігла донька:
– Ви й так мені скромне весілля зробили, гроші зекономили і знову жалієте на мою сім’ю грошей?
– Ми жаліємо? Ти скільки вже до нас цього місяця приходила, щоб гроші позичити і холодильник мій спорожнила?
– Більше не прийду, – гримнула дверима донька, а я тоді до чоловіка:
– Ти чого мовчиш, Олеже? Квартира наша, продуктами ми допомагаємо, а в нього ще такі запити! Чому ти не скажеш йому відкритим текстом, що ми цього робити не збираємося?
– Я не хочу сваритися з Вікою, – хмурився Олег. – Ти ж бачиш, яка вона щаслива. У неї рожеві окуляри, вона не бачить недоліків у своєму Максимові. А якщо ми зараз почнемо говорити про нього погано, швидко станемо ворогами номер один. Нехай сама, нарешті, роззує очі.
Далі донька сказала, що чекає дитину, я зрозуміла. Що все пропало і вони з нас будуть вити нитки.
– Я не розумію, чому ти так радієш? – спробувала я остудити її запал. – Твій чоловік навіть тебе утримувати не може. Що вже казати про дитину? Ви пів року живете в квартирі, і навіть сантехніку поміняти не змогли на його зарплату!
– Так, мама має рацію, – підтримав мене Олег. – Віка, де в тебе голова? Треба було пожити років зо два, хоча б інститут закінчити!
– І ви допоможете нам чи ні?, – взялася донька в боки.
– Куди ж ми подінемося, – відвела я очі.
– Ви в мене найкращі! – вигукнула Віка, обіймаючи нас. – Я знаю, що Максим вам не подобається, але я так його люблю. Ви переконаєтеся, що він хороша людина. Вам просто потрібно гарненько до нього придивитися.
Чим більше ми придивлялися, тим більше переконувалися, наскільки він не та людина, і що він ні в що не ставить нашу доньку.
Коли Віка набрала після появи дитини, то він її пиляв.
Я зрозуміла це, коли стала часто бувати в них, допомагаючи з онуком. Я помітила, що Віка майже нічого не їсть, лише овочі.
– Так не можна, доню, – казала я. – Тобі зараз потрібно добре харчуватися. Ти ж годуєш дитину.
– Я нормально харчуюся, мамо, – відводила вона очі. – Я просто сильно набрала. Дуже багато.
– Це Максим тобі цим дорікає?
– Та що відразу Максим? Я що, сама сліпа? Я на ваги вже ставати боюся.
Віка сіла на таку жорстку дієту, що почала танути на очах. Я несхвально дивилася на все це, але достукатися не могла. І навіть коли схудла до болючої худорлявості, продовжувала дієту. Одяг, який вона носила до заміжжя, тепер теліпався на ній. Худорлявість їй категорично не пасувала.
Це помітив і Максим. Він став казати про те, що у неї лиш очі та ніс. І це при мені. Я кинулася доньку захищати і наговорила зайвого, вірніше те, що думала. Відтоді Віка сказала аби я не приходила. Я металася по квартирі і не розуміла. чому чоловік такий спокійний, коли вже треба рятувати доньку.
І Віка старалася. Вона жила на знос, до блиску відмивала квартиру, готувала чоловікові різноманітні страви, і все це в перервах між доглядом за дитиною.
– Олеже, мені боляче на неї дивитися! Від нашої Віки залишилися лише очі. Під очима – темні кола. Вона ж майже не спить. Я вмовляю її відпочити, але вона твердить: «Максим просив віднести пальто в хімчистку. Максим просив приготувати плов». Тьху! Слухати гидко!
– Так, мене теж лякає її зовнішній вигляд, – хмурився Олег. – Від нашої красуні – одна тінь. А він ще сміє їй цим дорікати!
Через якийсь час Віка зателефонувала, просила посидіти з онуком, поки вони з Максимом сходяться в гості до його знайомих.
Віка принесла дитину сама. Максим залишився в таксі. Донька не дивилася мені в очі, лиш сказала, що дитина поїла.
Їх довго не було, я вже вклала Андрійка спати, як тут донька на порозі. Сама.
– Що сталося.
– Мамо, – вона кинулася мені в обійми з плачем.
Виявилося, що сімейна пара, яка їх запросила теж мала малу дитину.
Але виглядали дружина геть інакше. Вона пурхала, накриваючи на стіл, а її чоловік у цей час взяв на себе дитину. Віка одразу це відзначила. Максим ніколи так не робить. Він вважає, що дружина повинна встигати з усім сама.
Пізніше господарі пішли вкладати свого малюка – разом. Залишившись із Вікою наодинці, Максим раптом видав:
– Віка, ось подивися на неї. Вона теж має малу дитину, але чудово виглядає. І готує вона смачно. Ось, подивися, який стіл! На все час знаходить, а ти вічно в милі. Не порівняти з тобою.
Донька відкрила рот, задихнувшись від обурення. Вона збиралася висловити йому все: що ця сім’я інша, що тут чоловік допомагає і цінує дружину, що вони все роблять разом. Що цей чоловік, вочевидь, і заробляє більше за Максима. Вона збиралася кричати, що він, такий жалюгідний, не має права її так називати!
Але вона закрила рот. Вона уважно подивилася на Максима. Що вона побачила? Непривабливу, жовчну людину. Хіба він почує? Звичайно, ні. Ця людина завжди права і вічно всім незадоволена.
Віка обвела очима кімнату, побачила туалетний столик із дзеркалом. Підійшла. Уважно оглянула себе. Так, вона зараз виглядає не краще за Максима. Можна сказати, до пари йому. А хіба такою вона виходила за нього заміж?
Вона взяла ключі з Максимової кишені і вийшла з квартири.
– Мамо … я від нього йду. Вірніше, не так. Я вижену його зі своєї квартири і розлучуся. Ключі я вже забрала.
Із сусідньої кімнати, почувши слова доньки, прибіг чоловік.
– Ну, нарешті! – просяяв Олег. – Донечко, ми так довго чекали, поки ти розкриєш очі! Не хвилюйся. Ми тобі допоможемо з дитиною, ти влаштуєшся на роботу і все у тебе буде чудово.
Я дивилася на свою Віку і плакала від полегшення. Так, на нас чекає нелегкий час, але моя дівчинка знову з нами. Вона жива, вона прозріла, і вона сильна. Я знала, що тепер усе буде добре. Найстрашніший тягар, який давив на нас усіх, упав.
