Як тільки діти новину ту почули, так обоє і кажуть: “Мамо, не переймайся ми все виправимо. Чекай гостей”. Таки вони вже за три години у мене були, байдуже що 400 кілометрів їхали. Та зарано я раділа, бо зробили вони мені таку ведмежу послугу, що й досі я у хаті рідній перебувати довго не можу.
Чи то я людина така, чи то в мене чоловік на старість молодшати почав, та в свої 67 мій Василь не про коліна і спину думав, а про молодшу на двадцять років Галинку.
Мені люди переказують, що Василь мій чи не в гречку скаче із Галинкою, а я сміюсь, бо він уже навряд й стрибати як пам’ятає. Все життя Василь був вірним чоловіком, ото хіба міг пожартувати з ким, та й то під настрій.
Він у мене домосід і однолюб, як і я. Як повернуло нам на 60 то вже я собі думаю, що ми старенькі, і вже наша доля наперед визначена. От так удвох та в парі бо ж що будеш міняти у такому віці?
Та от, одного дня мені чоловік після сорока років шлюбу сказав, що іншу покохав:
— Ти рано постаріла, вже в бабки себе записала, а з мене діда зробила. А я ще молодий, я зараз так люблю, так кохаю, світ переверну і до ніг їй покладу. В нас ніколи такого не було і не буде. Скільки того життя, то хоч проживу його гарно, а не от так, – роззирнувся, махнув рукою і пішов.
Звісно, мені було гірко. Набрала синів, кажу от так і так, ваш тато надумав зробити .Сльозу пустила, бо ж і несподівано і несправедливо, та й слова його гірші від полину.
Сини вже за кілька годин у мене були:
— Мамо, все буде добре.
Пішли кудись обоє, а повернулись уже за годину, та не самі, а з Василем. Не знаю, що там таке було, і що вони йому казали, та той стояв м’яв свого картуза і лиш крехтав. Буркнув мені щось типу “вибач” і пішов у дім.
Знала, то й не жалілась би дітям, бо нині мені за випробування бути у домі рідному. Василь ходить мовчки, лиш зітхає, як я проходжу поруч. Ніби вже і не сім’я, але й не чужі люди одне одному:
— Йди, – кажу йому. – до тієї Галини. Чого вернув? Я синам нічого не скажу. Ну то ж не винести от таке життя?
— Та куди я вже піду? – кине мені і вийде з хати. Йому також важко бути зі мною під одним дахом.
І вже ж ніби ми життя прожили і скільки там років попереду і з самого початку все не почнеш. Розлучатись, ділити все нажите? Та навіщо, і на чиє здоров’я те все? І Василь і я на те не підемо, бо ж усе що є, воно не може бути ні його, ні моє, воно наше.
Але й жити от так сил ніяких. А як бути?
Головна картинка ілюстративна.