fbpx

Як тільки стеля в хаті моїй лягла на підлогу, я одразу сина і доньку набрала. Діти відгукнулись і вже за годину зять з донькою і син з дружиною були у мене на порозі. От тільки рано я раділа, бо почувши, що вони обговорюють мало гне плакала

Як тільки стеля в хаті моїй лягла на підлогу, я одразу сина і доньку набрала. Діти відгукнулись і вже за годину зять з донькою і син з дружиною були у мене на порозі. От тільки рано я раділа, бо почувши, що вони обговорюють мало гне плакала.

Майже двадцять років я на заробітках провела. Спочатку їздили по колгоспам ще молодими буряки сапали, потім уже в Польщу подалась, а як до Італії усі кинулись. то й я там опинилась.

Все ж життя заради дітей. Сама я удовиця. Дітей двоє, та ще й мама старенька. В селі роботи ніякої, ото хіба у магазині, але там лиш “свої”. Жити треба, діти ростуть, а мама старіє. Їздила, бо виходу не було.

Бралась до найважчої роботи, бо ж тільки там гарно платили. У Польщі на яблуках та у полях ящики важезні носила, а в Італії діда доглядала, та такого, за якого і не брався ніхто. До мене там п’ять доглядальниць змінилось, на підміну ніхто йти не хотів, а я одна сиділа на тій роботі більше п’ятнадцяти років.

Зате не платила за житло, не витрачалась на харчування. та й господарі були хорошими людьми дуже. Донька сеньйора і подарунки мені дарувала гарні і гроші на свята давала. за ті роки ми зріднились, вони мене уже за свою мали. Ще й досі переписуємось.

Дітей я на ноги таки поставила. Нічого що сама, а обоє освіту юридичну отримали і магістратуру скінчили. Син, он, директором школи у столиці, а донька у соціальній службі на керівній посаді.

Обом у Києві я на квартири заробила і на сорокаріччя по машині презентувала. Знаєте, яке ж то щастя, коли ти зміг і впорався. Коли приїздиш на гостину до своїх дітей, а вони забезпечені, самодостатні і “відбулись”. Озирнувся, а в кожному куточку плоди твоєї праці, роки твого життя дивляться на тебе щасливими і спокійними очима твоїх дітей.

Майже у сімдесят я в село повернулась. Може ще б трошки і попрацювала, однак здоров’я підвело. Жити я повернулась у свою хату в селі стареньку. Зробила ремонт, не капітальний, ні. Так, аби не лячно було людей запросити, але й щоб не дорого, бо ж на ті авто що дітям презентувала, всі гроші що мала і пішли.

На п’ятий рік мого життя в селі, почались оті негаразди із хатою. Чи то від того, що дім довго пусткою стояв, а чи від того, що старий, але все скрізь почало сипатись і відпадати. Син щовихідних приїздив, аби щось поремонтувати. То проводка, то підлога, то кут почав відходити. Щодень щось вилазило.

Ну а місяць тому ні з того, ні з сього лягла стеля на підлогу. Зогнила балка тріснула і все, що було зверху, опинилось внизу. Добре, що я на вулиці була, а то б і відспівали.

Діти приїхали за першим покликом. Я була розгублена. мало що розуміла, не знала, за що й братись, а вони навпаки – зібрані і відсторонені.

— Речі, першої необхідності у літню кухню, – командував син, – А те, що поки не знадобиться – на веранду.

Я з подивом спостерігала за тим, як із літньої кухні діти винесли старий мотлох, вимили підлогу і стіни і почали туди зносити все із кухні і навіть ліжко. За п’ять годин у мене там було облаштоване щось схоже на житло на колеса: коли стіл обідній поруч із ліжком, а холодильник одночасно слугує стінкою у шафі для речей.

— І тепло і зручно, – каже син діловито, – ну а ближче до літа зробимо прибудову невелику, типу веранди, то там і передпокій тобі буде і вбиральня і ванна.

Я так і стала. тобто, вони. навіть варіанту того, аби дім відремонтувати не розглядають. От так просто, узяли, знесли все у кухню літню і все? Я тут тепер буду мешкати на шести квадратах?

— Мамо, = дивиться син в очі, – давай на чесноту? Тобі 77. Цим усе сказано. Ну не купувати ж тобі дім новий, ну правда?

Я дар мови втратила. От так просто узяли мене і виселили? Навіть не думаючи про те, аби ремонт зробити, чи дім який мені знайти.

Сестра приїхала на гостину до мене, побула кілька днів, послухала мої жалі і печалі, а потім заявила, що мені нічого жалітись:

— Ну ти загнула – дім новий. Він тобі треба? А на те, аби твою хату відремонтувати, знаєш скільки піде грошей? О-го-го! У тебе все під рукою, навесні що покращать діти. Чого тобі ще.

А й дійсно, хіба треба затишок у 77? Хіба можна у такому віці дітей напружувати даремними витратами?

От мені цікаво, то тільки я вважаю, що жити так не є нормальним? Мені і справді нічого не треба вже? Я не повинна до дітей звертатись за допомогою?

От ви, мовчали, тішились би життю у кухні літній?

30,11,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page