Як тільки тітці Ніні зле стало і вона злягла, до мене зателефонувала староста села: “Марино, на тебе є скарга. Кажуть, Ніна Олександрівна не в належних умовах у тебе перебуває, чекай комісію”. Першою прибігла моя сестра двоюрідна, ну а потім і братик, але не для того, аби маму відвідати.
Наша родина завжди була особливою і для сторонніх людей стосунки між нами були геть не зрозумілі. Навіть, мама моя поки жива була і та казала, що ніколи такого від сестри рідної не очікувала.
Справа в тому, що моя тітка Ніна свого часу дуже вдало заміж вийшла. У нашому селі був молокозавод великий і вона одразу за директора і вискочила. Звісно, Олександр Іванович був старшим від неї, однак, то не стало на заваді щасливому шлюбу довжиною у 35 років.
Бабуся наша, як і ми, ніколи заможною не була. Тітка ж Ніна. як тільки переступила поріг чоловікового дому, так одразу ж стосунки з сім’єю і припинила. Пам’ятаю. навіть не віталась із нами і маму свою ігнорувала не соромлячись.
Своїх двоюрідних брата і сестру я знала, ми навіть в одній школі навчались, однак ніяких родинних стосунків між нами не було, швидше навпаки. Ми жили у паралельних світах – вони казково багаті, ну а я ходила у маминих чоботях до школи, адже нічого іншого придбати не могли.
Роки минули швидко. Олександр Іванович був старшим від тітки Ніни, тож залишив її вдовою. Саме тоді і почались негаразди між родичами, адже ділили спадок вони дуже активно. Років із десять по установам бігали і статки батьківські кожен у свій бік тягнув.
Зрештою, коли все було розділено, задоволених не знайшлось і всі вони між собою не розмовляли і усіляко виказували одне одному зневагу. Тітка Ніна ж до нас як не родичалась, так і не родичалась, аж доки здоров’я не почало підводити.
Оскільки для рідних дітей матері не існувало, то саме я ходила до неї і допомагала по господарству, як вона уже не годна була сама впоратись.
Нічого такого надприродного: зварю їсти, приберу в домі виперу речі і допоможу їй себе обійти. Вона красно дякувала, все на дітей жалілась. Звісно, вона мала змогу когось найняти, але не стала цього робити. Може їй лячно було у свої хороми кого пускати і лиш мені довіряла, а може так собі вона економила, хто знає.
Рідні діти до тітки не приходили, та й про здоров’я її у мене ніхто не запитував. Навіть, коли вона злягла і я її до себе забрала, навіть тоді вони не прийшли, натомість прислали комісію, яка мала б перевірити у яких умовах їхня мама.
Першою прибігла сестра двоюрідна, а потім і брат. Не знаю, що вони очікували побачити, але точно не маму при повному розумі, яка спокійно спілкувалась із головою села і соціальним працівником.
Коли вони у дім увійшли я прямо запитала, чи вони бува не маму забрати хочуть. Я зраділа, адже мала свою сім’ю, роботу, а догляд за тіткою був таки важкою працею, та й гроші ішли чималі.
Та побачивши свою неньку, вони вискочили прожогом у двері. Лиш промовили на прощання, що я усе одно нічого не отримаю, вже вони про це добре попіклуються.
Тепер, маю я клопоту та такого, що нікому не бажаю. Щоденно мені через тітчиних дітей, якась пакость і неприємність. Уже кого тільки вони не викликали, хто тільки у мене на порозі не був.
Чоловік дуже невдоволений усім оцим, каже, що моя доброчинність нам боком пішла. Мало того, що з власної кишені тітку обходим, так ще й змушені оте все витерпіти. Говорить, що правильним буде повернути тітку Ніну до неї додому і хай уже діти нею опікуються. Мовляв, то не наша справа зовсім.
Я все розумію, але ж мені її неймовірно шкода. Я знаю, що вдома вона точно нікому потрібна не буде, і діти навряд чи й наймуть когось до матері.
От як мені тепер бути і що робити? Ніби ж то й їхня мама, хай собі розбираються, а з іншого боку… якось не по людськи все це.
Як би ви вчинили на моєму місці?
13,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
