Я стояла в дверях їхньої вітальні, тримаючи в руках куртку маленького Максимчика, і слухала Олену з відкритим ротом.
– Це у вас все добре, а у мене свого нічого немає! За стільки років шлюбу я все одно не відчуваю себе тут господинею!
Вона вигукнула це, дивлячись на мого сина Андрія з такою наполегливістю, ніби вони сперечалися не про квартиру, а про щось набагато глибше, приховане. Андрій сидів на дивані, хитаючи головою, а я відчула, як кімната ніби звузилися.
– Та й з приводу квартири синові – це ще вилами по воді писано. Не знайшли спільної мови ви з мамою, перепише вона квартиру на якийсь притулок або на сусідку, ось і вся твоя спадщина!
Олена продовжила, і її голос тремтів від переконання. Я не змогла стриматися. Вибігла з дитячої, де щойно гралася з онуком у машинки, і кинулася до них.
– Як це ти господинею себе тут не відчуваєш? Приїхала з Вінниці до Києва, тут тобі і квартиру на блюдечку піднесли, і машина є, і чоловік, якому кожна б позаздрила, а ти не господиня? Твоя сестра он у гуртожитку з двома дітьми живе, у батьків вбиральня на вулиці, а ти не господиня? Все тобі на білій тарілочці подано, живи і поводься як людина, так ні ж. Пані незадоволені! Ти що, про розлучення думаєш чи як? Щоб мати з чим піти від нас?
Мої слова вилетіли, як стріли, і в ту мить я побачила, як очі Олени розширилися від подиву. Андрій підскочив, намагаючись заспокоїти, але я вже відчула, що переступила межу.
Чому вона, маючи все – затишний дім, люблячу родину, стабільний дохід, – раптом заговорила про кредит на житло, ніби їхнє життя – це нестабільний міст над прірвою?
Я завжди вважала, що сімейне життя – це як сад, який потрібно поливати щодня: маленькими турботами, сміхом за столом, спільними планами на вихідні.
Ми з Андрієм, моїм єдиним сином, пройшли через стільки разом – від тих часів, коли я, молода вдова, тягнула його на ногах після того, як його тато пішов з життя надто рано.
Але про це я не люблю згадувати; краще говорити про теперішнє, про те, як ми зросли в міцну родину. Андрій – мій гордість, хлопець з твердим характером, але м’яким серцем.
Він виріс у Києві, в тій самій двокімнатній квартирі на Подолі, яку залишила нам бабуся – його бабуся, моя мама. Тоді йому було лише чотирнадцять, він ще ходив до школи, мріяв про футбол і колекціонував марки.
Ми з його дідом спочатку здавали ту квартиру, щоб мати хоч якісь кошти на життя, бо пенсія – це не розкоші. Кожного місяця приходили орендарі, то студенти-гуртожитники, то молода пара з собакою, яка гризла шпалери.
Одного вечора Андрій запитав мене, сидячи за кухонним столом з чашкою какао в руках:
– Мамо, а чому ми не живемо там самі? Я б хотів мати свою кімнату з вікном на двір.
Я посміхнулася, гладячи його по голові, і відповіла спокійно, намагаючись не показати втоми від щоденних турбот:
– Синку, це для твого майбутнього. Поки що ми тримаємо її для тебе. Коли виростеш, вона буде твоя. А зараз – терпіння, ми все робимо правильно.
Він кивнув, хоч і зітхнув, і ми продовжили розмову про його шкільні успіхи. Але коли Андрій підійшов до випуску, ми з дідом вирішили: час готувати для нього власне житло.
Зробили косметичний ремонт – пофарбували стіни в теплий бежевий, замінили підлогу на ламінат, купили кухонний гарнітур за 25 000 гривень і м’який диван, на якому можна було б валятися з книгою.
Коли ми вперше показали йому оновлену квартиру, Андрій вигукнув, оббігаючи кімнати:
– Дивися, діду, як гарно вийшло! Це ж мій дім! Я відчуваю себе дорослим.
Дід засміявся, поплескавши його по плечу:
– Бачиш, хлопче, все приходить у свій час. Тепер ти господар. Але пам’ятай: дім – це не тільки стіни, а й люди в ньому.
Андрій обійняв нас обох, і в той момент я відчула, ніби передаю йому не просто ключі, а ключ до незалежного життя. Квартира була оформлена одразу на нього одного, без жодних умов.
Я пам’ятаю той день: нотаріус, стопка паперів, і раптом – відчуття, ніби ми передали не просто стіни, а частинку нашої історії. Андрій тоді ще був студентом, підробляв репетитором з математики і ця квартира стала для нього опорою.
Він переїхав туди після першого курсу.
– Мамо, приходь частіше, – казав він щоразу, коли я йшла. – Тут так порожньо без тебе.
Я відповідала жартом:
– Не хвилюйся, сину, я ще набридну тобі з своїми порадами.
Життя йшло своїм ходом: дід пішов на пенсію, я працювала в бібліотеці до самого виходу на заслужений відпочинок, а Андрій рвався вгору – спочатку менеджером у маленькій фірмі, потім у великій компанії з нерухомістю.
Зараз йому двадцять дев’ять, і він заробляє солідно для Києва, де ціни на все летять угору.
А потім з’явилася Олена. О, то була історія, варта оповіді! Андрій познайомився з нею на одній з корпоративних вечірок – вона приїхала з Вінниці, де працювала в маленькому маркетинговому агентстві, і шукала кращої долі в столиці.
Олені було двадцять чотири, струнка брюнетка з усмішкою, яка освітлювала кімнату, і мріями про велике місто. До того вона знімала крихітну однокімнатну за 8 000 гривень на місяць у спальному районі, де стіни тонкі, як папір, і сусіди чули кожен твій шепіт.
Вони почали зустрічатися, і я бачила, як Андрій змінюється – ставав м’якшим, частіше посміхався. Через пів року він запросив її до нас на вечерю. Я приготувала плов з бараниною, салат з помідорів і зелені, і ми сиділи за столом у моїй маленькій кухні.
Андрій сказав, тримаючи Олену за руку:
– Мамо, Олена – особлива. Вона з тих, хто робить світ яскравішим.
Ми розмовляли до пізньої ночі: про її роботу, де вона заробляла 12 000 гривень, про плани на майбутнє.
– Хочу відкрити свою агенцію, – мріяла Олена, – Але спочатку осісти, пустити коріння.
Я кивала, думаючи: ось воно, щастя – коли двоє знаходять одне одного.
Вони одружилися через рік, тихо, в РАЦСі на Подолі, з кількома друзями та нами. Весілля було скромним у затишному кафе де ми веселились до самого ранку.
Олена переїхала до Андрія в ту саму квартиру, і спочатку все було прекрасно. Вона одразу взялась за перестановку.
– Дивися, Андрію, тут поставимо полицю для книг, а балкон – для квітів! – вигукувала вона, обіймаючи його. – Я нарешті маю місце, де можу дихати вільно. Дякую тобі, коханий.
Вони разом облаштовували кухню: купили кавоварку, набір посуду, і вечорами варили каву, дивлячись на вогні міста з балкона.
– Це наш дім, – казав Андрій, обіймаючи Олену. – Наш маленький світ.
– Так, – шепотіла вона. – І я хочу, щоб він вмістив нашу родину.
А потім з’явився Максим. То була радість, яка заповнила все. Олена завагітніла несподівано, але щасливо – вони ще не планували, але коли лікар сказав, обоє заплакали від щастя.
Вагітність пройшла легко: Олена не скаржилася, хоч і втомлювалася на роботі. Андрій став ще турботливішим – водив її на прогулянки, купував вітаміни, а я в’язала маленькі светрики.
Коли Максим народився, то було як свято.
– Мамо, у нас син! 3,2 кілограма. Олена в захваті.
Я приїхала з букетом троянд і сказала, тримаючи малюка на руках:
– Олено, вітаю! Дякую тобі за онука. А ти молодець, витримала все.
Вона посміхнулася крізь втому:
– Дякую, мамо. Тепер ми повна родина.
Ми жили спокійно перші місяці. Олена пішла в декрет, я допомагала з малюком – годувала, гуляла, а Андрій працював, щоб утримувати все. Максим ріс швидко: до року вже повзав, сміявся гучно, а до двох – бігав по квартирі, як маленький вихор.
Олена повернулася на роботу через вісім місяців, бо, як вона казала, “не хочу сидіти склавши руки”. Її зарплата зросла, але основний дохід був у Андрія.
Вони купили машину – скромний кросовер у кредит на два роки, – і почали їздити у відпустку двічі на рік: то в Карпати, то на море в Одесу.
Життя здавалося ідеальним. Але все змінилося, коли Максиму виповнилося два роки. Олена вийшла з декрету і почала скаржитися на роботу – зарплата замала, графік щільний, а колеги заздрять її “легкому” життю. Андрій радив:
– Знайди щось краще, люба. Я ж казав, мама може посидіти з Максимом, вона на пенсії.
Олена зітхала:
– Знаю, але все одно. Мені хочеться більше.
Я не лізла – нехай самі розбираються. Вони жили добре: машина, відпустки, нові меблі в кімнаті Максима. Андрій отримував премію щокварталу, і грошей вистачало. Чого ще бажати? Квартира є, син росте, родина міцна – живи і радій.
Тому коли Олена почала говорити про кредит на квартиру, ми всі здивувалися. Люди беруть її від безвиході, коли ніде жити, а вона добровільно на це йшла. Спочатку це були випадкові фрази за чаєм.
– Знаєте, зараз відсотки більш-менш, – сказала вона одного разу, коли ми пили каву на балконі. – Вигідно взяти іпотеку на трикімнатну. Для Максима кімната своя буде.
Андрій здивувався:
– А нам що, тісно? Двокімнатна – це ж комфорт. Місця вистачає.
Я додала обережно:
– Олено, квартира зайвою не буде, але навіщо зараз?
Вона посміхнулася, але в очах блиснув вогник:
– Просто думаю про майбутнє. Син росте, а потім., нам би краще планування..
Я не витримала і запитала прямо, коли ми з нею лишилися на кухні, миючи посуд:
– Навіщо тобі іпотека, доню? У вас усе є. Квартира тепла, зручна. За другою дитиною не збираєтеся поки. Чого спокійно не живеш?
Олена витерла руки рушником і відповіла, дивлячись у вікно:
– Ну, квартира зайвою не буде. У нас син росте, нехай буде для нього окрема. Ми поки молоді, працюємо, є можливість купити житло. А потім невідомо, що буде.
Я здивувалася:
– Так у мене квартира теж двокімнатна. Син у мене один, онук теж, їм після мене все відійде. Я ж не буду жити вічно.
Вона трохи заспокоїлася, кивнула:
– Так, мамо, ви праві. Подумати є над чим.
І якийсь час про іпотеку не згадувала. Ми продовжували жити як раніше: я забирала Максима з садка, де йому подобалося малювати і грати в футбол.
Але через півроку Олена знову завела свою тему. То було в суботу, коли я прийшла в гості. Ми з Максимом грали в дитячій, грались з машинками, а з вітальні долинали голоси. Олена знайшла якусь “вигідну пропозицію” і агітувала Андрія.
– Дивись, тут умови просто шоколадні, краще ми не знайдемо. Давай займемося, поки є можливість? Відсоток не великий платити 12 000 на місяць – це ж копійки для нас.
Андрій не витримав, його голос став різким:
– Що тобі спокійно жити не дає? Дах над головою є, мати на внука квартиру відпише, все добре. Що знову за новини?
Олена підвищила тон, і я почула, як вона ходить по кімнаті:
– Це у вас все добре, а у мене свого нічого немає! За стільки років шлюбу я все одно не відчуваю себе тут господинею! Та й з приводу квартири синові – це ще вилами по воді писано. Не знайшли спільної мови ви з мамою, перепише вона квартиру на якийсь притулок або на сусідку, ось і вся твоя спадщина! Я думаю про майбутнє, а ти далі носа не бачиш!
Я не витримала, поклала машинку і вилетіла з кімнати, все ще тримаючи куртку Максима. Мої слова вирвалися самі:
– Як це ти господинею себе тут не відчуваєш? Приїхала з села у столицю, тут тобі і квартиру на блюдечку піднесли і машина є і чоловік, позаздрить кожна, а ти не господиня. Та твоя сестра он у гуртожитку з двома живе у батьків вбиральня на вулиці, а ти не господиня? Все їй на білій тарілочці піднесли, живи і поводся як людина так ні ж. Пані не задоволені! Ти що, про розлучення думаєш чи як? Щоб мати з чим піти від нас?
Олена завмерла, її обличчя зблідло, а Андрій встав між нами, простягаючи руки:
– Мамо, заспокойся! Олено, ти ж знаєш, що мама не те мала на увазі. Давайте не будемо.
Але Олена перебила, її голос тремтів, хоч і намагалася триматися:
– Ні, Андрію, хай скаже. Я приїхала сюди з нічим, так, знімала кімнату, де миші бігають. А тепер маю дім, який не мій. Не оформлений на нас, не наша власність. Я хочу, щоб у Максима було своє, щоб я відчувала, що вклала частинку себе. А не чекала, поки хтось “відпише”. Ми можемо придбати більшу квартиру, так чого не зробити цього? І так, щ поганого в тому, що я хочу мати у цьому світі щось своє? Аби ніхто не казав що я отримала це на блюдечку.
Найприкріше, що невістка після тієї розмови зі мною не балакає. Образилась. До онука не кличе, там сусідка вже за гроші працює. Бігає нині хоче таки придбати квартиру окремо від чоловіка однокімнатну.
От мені цікаво, що це все означає? Вона має все, то що їй ще треба. Сиди мовчки і дякуй, так ні, вона пригод собі шукає.
Головна картинка ілюстративна.
