Я вирішила піти на йогу. Тільки не смійтеся одразу — хоча я, звісно, розумію, що ви вже в уяві малюєте мене у тих смішних лосинах з леопардовим принтом. Ні-ні, лосини були звичайні, чорні, але події того вечора — ой, тримайтеся міцніше.
— Ти ж сама казала, що хочеш щось новеньке! — переконувала мене моя найкраща подруга Оля. Вона вже півроку ходила на йогу і просто світилася енергією. А я? Я світилася пиріжками і серіалами.
— Так, але йога… це ж для гнучких, струнких людей! А я коли останній раз нахилялася, то… згадала, що підлога — це не мій друг.
Оля лише засміялася:
— Ось тому тобі й потрібно на йогу! Щоб підлога стала твоїм другом.
Вона мене таки переконала. Наступного дня я купила спортивну форму (самі ті чорні лосини), дістала з антресолі старий килимок і вирушила на заняття. Уже біля входу в студію мене зустрів тренер, худорлявий чоловік із таким спокійним виразом обличчя, що здавалося, ніщо в житті його не турбує.
— Новенька? — спитав він, і я кивнула.
— Не хвилюйтесь, усе буде добре. Головне — дихати і слухати своє тіло.
“Слухати своє тіло,” подумала я. “Моє тіло кричить: ‘Ходімо додому, там пиріжки і теплий плед’…” Але я промовчала і зайшла до зали.
Заняття почалося спокійно: дихальні вправи, легкі нахили. Я майже почала вірити, що все не так страшно, аж раптом тренер сказав:
— А тепер спробуємо асану “Собаки мордою вниз”.
Що ж, скажу вам чесно: це була поза “Я впала і не знаю, як піднятися”. Всі навколо легко переходили з однієї пози в іншу, а я… ну, ви бачили коли-небудь морського котика, що намагається стати балериною? От і я так виглядала.
— Все добре? — запитав тренер, побачивши, як я безсило лежу на килимку.
— Звісно! Просто… дослухаюся до свого тіла, а воно каже: ‘Ляж’.
Група засміялася, а я зрозуміла, що, можливо, я тут для розваги, але принаймні — у хорошій компанії.
До кінця заняття я зробила кілька вправ більш-менш успішно, хоча “Дерево” у моєму виконанні було більше схоже на “Зламана гілка”.
Після заняття Оля підійшла до мене з переможною посмішкою:
— Ну як?
— Це було дивовижно, — сказала я, витираючи піт з чола. — Але завтра я буду ходити як робот.
Наступного ранку я дійсно почувалася як робот. Але не той стильний з фільмів, а такий, який скрипить і ламається. Проте, щось у цьому всьому мене зачепило. Можливо, сміх. Можливо, сам процес спробувати щось нове і невідоме.
Тепер я ходжу на йогу щотижня. Я все ще не можу стати “Собакою мордою вниз” без ризику заплутатися у власних ногах. Але я зрозуміла, що йога — це не про те, щоб бути ідеальною. Це про те, щоб сміятися, коли щось не виходить, і пробувати знову.
А як ви справляєтеся з новими викликами? Поділіться вашими історіями!
