Як я не вмовляю доньку поступитися, але вона категорична. Прошу зятя стати на її сторону і зрозуміти – він теж не хоче ступити кроку вперед. І виходить, що через таку дрібницю не буду я мати такого золотого зятя.
Як же гарно починалася ця історія – Ігор мою Настю на руках носив, подарунки дарував, за кордон возив, освідчився і взяв повністю на себе всі витрати на весілля. Про такого чоловіка моя донька й мріяла.
Як вона мені розказала, що такий вже Ігор чудовий, то я почала думати, що не все так просто. Я в своєму житті таких чудових не зустрічала, тому й працюю зараз в Італії доглядальницею, а не вчу дітей математиці, адже я роки пропрацювала в школі.
Проте, коли настав час Насті поступати у виш. То чоловік сказав, що не має жодного бажання тягнути її на платному.
– Вона не буде працювати за спеціальністю, а мазюкати по стінах, то можна й безплатно вдома навчитися.
Так чоловік прокоментував бажання доньки стати митцем. Я вже тоді не витримала і подалася на заробітки і там мені набагато більше сподобалося, ніж вдома.
Я Настю вивчила і я їй купила квартиру. Вважала, що вона буде забезпеченою і незалежною, то вже точно знайде собі гідну пару.
Але на такого, як Ігор я навіть не розраховувала!
Коли ж приїхала знайомитися, то все підтвердила – вихований, закоханий в мою доньку і багатий. Вірніше, батьки багаті, тримають ферму, а він вчиться на юридичному на останньому курсі.
І ось все йде до весілля, Настя запросила Ігоря жити у неї. Він радо погодився, а далі Настя мені почала говорити про те, що він невдоволений.
– Мамо, сказав аби я почистила його одяг! І взуття!
Виявляється, Ігор нашу кішку посунув з її місця на дивані, а вона йому натомість подякувала у взуття. Взуття дороге, його легше викинути, ніж вичистити, я про це доньці й сказала.
А вона тоді ще каже:
– Ігор сказав, що взуття було дуже дороге, і його, напевно, уже не врятувати.
– Оце він дарма!
Люся – наша улюблениця, вона у нас вже вісім років. Коли я поїхала на роботу, то донька знайшла цю кицьку і вона їй допомагала перебути час без мене. Киця любила її безумовно і вона перевезла її в свою квартиру. Люся має свої певні звички, але ж це не причина так поводитися.
– Мамо, Ігор каже, що Люся вночі ганяє по хаті, не дає йому спати. На його одязі купа шерсті, він не поділяє моєї думки, що їй можна їсти на столі з її мисочки!
– Та що ж це коїться, – тільки й сплеснула руками я.
Я не розумію, адже Ігор сільський хлопець, у його батька ферма, людина просто зобов’язана любити тварин. Тільки я вирішила з ним серйозно поговорити. як донька мені телефонує.
– Мамо, Ігор сказав, щоб ми жили на його квартирі і Люсю він там бачити не хоче.
Я тоді негайно зателефонувала зятеві і все йому розклала по поличках, що Люся – то член родини.
– Віро Павлівно, для нас тварини – це тварини. Я виріс в селі і нікому б в голову не прийшло котові на столі давати їсти. Можливо, вам краще буде взяти Люсю до себе, якщо ви її так приймаєте.
Я тоді до доньки, мовляв, колись його переконаєш, а зараз напередодні весілля – поступися. Але вона вперлася.
– Або ми разом переїжджаємо, або ніяк.
Отак вони роз’їхалися і я телефоную, що одному, що другому, і бачу, що вони люблять один одного, а от поступитися не хочуть. Для моєї доньки кішка завжди буде на першому місці, і на першому місці буде той чоловік, який прийме це.
Видно, Ігор ще не дійшов до такої глибини розуміння. Можливо, він ще навчиться приймати не лише людину, а й усе, що йде разом з її серцем. Навіть, якщо це — кішка.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
