«Як я опинилася в свої роки в батьківській хаті? Де я помилилася?», – такі думки не один тиждень вирували в моїй голові

«Як я опинилася в свої роки в батьківській хаті? Де я помилилася?», – такі думки не один тиждень вирували в моїй голові. В сорок шість років я залишилася практично сама, хоч мала й дітей і чоловіка. Мала номінально?

Але ж я про них піклувалася, я все віддавала їм, а що тепер?

Мої батьки жили небагато, звичайну сільську дерев’яну хату, оббиту дошками вони отримали від своїх батьків і передали тепер мені.

В ній нічого не змінилося за ці роки, хіба з’явилися нові шари фарби: кахельні печі у двох кімнатах, підлога з дощок на фундаменті з каміння, тому вікна вже просіли низько, як і стеля. В хаті білено вапном, ще дерев’яні вікна і шибки, де в кутках жили цілі покоління павуків.

Коли навколо стали, мов, гриби рости нові хати, мої батьки не мали з чого будуватися – працювали на фермі і тримали господарку. Коли сусідки їхали на полуницю та лохину, мама казала:

– Я куди корову діну?

А ті привозили гроші і купували у нас молоко, проте, ми того заробітку й не бачили, бо ж треба віддати і за висівки, а за сіно…

Отак і господарювали. Я мріяла про те, як побудую свою красиву хату, як ми будемо там жити з сім’єю, для моїх батьків буде своя кімната і ми не будемо тримати ніякої живності, тільки зелений газон і квіти.

Але я вийшла заміж, і пішла в невістки. Там мені не дуже велося добре, те саме, що й вдома, тільки двоє дітей на додачу та догоджання всім навколо. Навіть, корова норовилася мені показувати характер та гладила хвостом, коли я її доїла.

А навколо так само вже жінки мого віку їздили на роботи та приїздили додому в гарних сукнях та зачісках, одна я не могла поїхати, бо у мене діти і господарка.

Чоловік був проти того аби я кудись їхала, бо вважав, що у нас все є – є де жити, є що їсти, є в що одягнутися.

– Чого ще тобі не вистачає?, – питав мене.

Я дивилася на красивих жінок і мріяла, що колись так само стоятиму у гарній сукні на каблуках і на моїх руках буде модний манікюр.

Коли ще була перша дитина, то чоловік міг мене пожаліти та піти подоїти корову. Але після другої вже він до мене збайдужів. Кудись ділася ніжність і турбота, бо була щоденна одноманітна робота, і лише руки моїх дітей відганяли з душі смуток.

– Двоє дівчаток ти народила, – якось сказала свекруха, – то вчи їх змалку до роботи, аби все вміли, вийдуть заміж в селі, то аби на них свекрухи не мали око.

І ці слова пролунали дзвоном в вухах. Я маю вчити своїх дітей мріяти, а не жити? Та ніколи у світі.

Позичила гроші в куми на паспорт і поїхала на заробітки. Ви б бачили, як я везла ті гроші, замотані в хустинку і пришпилені до бретельки, не знала, де той скарб і діти. Тепер сміюся, бо то були копійки, але для мене тоді, то був цілий статок.

Накупила дітям одягу, іграшок, сама одяглася, як мріяла і стала на порозі, мов, та міська панна.

Діти тішилися, а от дорослі на мене поглядали так, наче я їх підвела.

Я розповідала захоплено, що там купа роботи, що я ще поїду і зароблю ще більше, бо буду вчити мову.

Але, коли настав час їхати, то я не знайшла свого паспорта.

Тому я відстала від своїх, бо поки виробила новий, поки приїхала, але мені й на добре вийшло, бо я попала в дім на роботу, а не на поле і відтоді займалася лишень доглядом за дітьми чи старенькими.

Зізнайомилася з іншими жінками, які мені й розказали, як то вони заробляють собі на житло. Я як уявила, що житиму в місті, а не зі свекрухою, то запалилася дуже, працювала дуже багато аби взяти дольову участь в новобудові. Документи тримала в куми.

За п’ятнадцять років я купила дві квартири для доньок, вивчила їх та видала заміж, зробила ремонт у свекрушиній хаті, бо мої батьки раптово пішли в засвіти і моя стара хата мені ніколи й не подобалася, тому навіщо її ремонтувати? Хай так стоїть.

З чоловіком у нас не дуже складалося, він не оцінював мої старання, а з часом я дізналася, що він ходить до однієї жінки в селі. Мені було все одно, бо я вирішила не поспішати з виясненнями стосунків. Все відкладала на потім.
Старша донька жила в одній квартирі з родиною, а молодша була ще не одружена, вчилася. Я тішилася своїми дівчатками, тішилася, що вони не в селі за роботою, а з гарним манікюром в офісі, що вони мріють і їхні мрії збуваються, що у них буде все добре.

Але потім я стала зле почуватися і приїхала в Україну. Приїхала до молодшої доньки, щоб жити з нею надалі, бо в село не хтіла до чоловіка.

Поки я обходила всі обстеження, то донька нічого мені не казала, але як тільки я пішла на поправку, то вона й каже:

– Мамо, я вирішила тобі сказати зараз, щоб ти подумала над тим, як маєш вчинити.

– Що сталося?, – стривожилася я.

– Мамо, я планую пожити разом зі своїм хлопцем.

– Так?

– І ми хочемо жити тут.

– Але тут живу я.

– Так, тому ти маєш піти.

– Доню, куди я піду?

– До тата чи куди. Мені все одно, але ти маєш піти, якщо хочеш аби у мене склалося особисте життя.

Я дуже хотіла аби моя донька була щаслива. Нікуди було діватися і я пішла до чоловіка, але той зустрів мене зі здивуванням.

– Слухай, я не знаю, що ти там собі надумала, але мама хату заповіла мені. Ти тут не маєш ніякого права.

– Але тут стільки моєї праці.

– Той що? Так буває. Я живу зі Світланою давно.

– В тих ремонтах, які я поробила?

– Хіба я тебе просив ремонти робити? Я тебе просив бути вдома, а ти мене не послухалася от і маємо, що маємо.

В мене відняло мову. Залишилася моя батьківська хата, яку я ніколи не брала до уваги, коли думала про майбутнє.

Вона була з минулого і мала в минулому залишитися.

В мене ще були деякі заощадження, я думала, що дам дітям на подарунки. У них скоро день народження, що онукам дам, але зараз треба думати про інше. Дах затікав, але печі працювали, як нові.

Натопила в хатах, повиносила все на двір, щодня працювала аби побілити, пофарбувати, вичистити. Шкода було павуків, але їх винесла на вулицю – хай будують теж нове житло.

Все було в порядку: дах новий, вікна пофарбовані, але на душі лежав тягар. Я все робила заради дітей, ремонт в свекрухи робила лишень тому, щоб діти приїжджали до бабусі в гарні умови. А воно он як вийшло, що не маю тепер де дітися. Я все робила для них і що маю натомість?

«Але вони щасливі і мають краще майбутнє. Я ж цього хотіла». Ось так моя мрія здійснилася – мої діти живуть краще, ніж я, то чому я маю на них сердитися?

Після таких роздумів мені стало краще, я відпустила образу, я зрозуміла, що зробила все аби вони так зі мною вчинили, тому маю надалі більше це не повторювати.

На щастя, я здорова, а гроші для свого дому ще зроблю. Тепер я буду жити так, як хотіла колись – гарний газон, квіти біля нового паркану. Шкода, що мої батьки цього не бачать…

Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота

Фото Ярослав Романюк

You cannot copy content of this page