Чим старшою я ставала, тим чіткіше розуміла, що не хочу такого життя собі, що сідатиму з чоловіком за стіл і не буду підскакувати аби щось подати, не буду слухати, що зварила наче свиням, що інші жінки якось викручуються та смачно готують, а мама не вміє, ні на що не здатна – ні їсти зварити, ні сина на світ привести, одні дівчата.
– Три штуки! Де їх всіх спровадити?
Мама опускала винувато очі і все мовчала, бо не варто було батькові перечити, це тільки продовжувало його невдоволення.
І ось вже я поїхала в місто вчитися, в серці трепет і так хочеться закохатися в будь-кого, лиш би триматися за руки та усміхатися йому, казати:
– А мій казав так… А мій вчинив так, а мій пішов…
І трапилося у мене в житті те, що й у всіх – в автобусі познайомилася з гарним хлопцем, обмінялися адресами та почали листуватися і приїжджати один до одного. Звичайно, що в такі зустрічі ми старалися показатися з найкращої сторони і я була певна, що в житті Ярослав такий самий – ввічливий, добрий та уважний.
А ще більше він мені сподобався, коли покликав знайомитися з його батьками:
– Я вже їм сказав, що з невісткою їх знайомитиму, тому приїжджай!
А я не просто приїхала – я прилетіла на крилах! Ось почнеться моє омріяне життя – заміжжя, не таке як в мами, а де ми один одного любитимемо і шануватимемо.
Приїхала я і зустрів мене Ярослав з автобуса, обійняв, але сумку мою не взяв, не була вона важкою, але все одно, за всю дорогу, а вона була неблизька, бо я їхала практично сто кілометрів до його села. Незручно було просити, думала, що він сам здогадається.
Але побачила, що й інші жінки тут самі тягнуть свої сумки, навіть важкі і хіба діти під’їжджають на велосипедах, щоб поставити на руль, а так ніхто з чоловіків не піднесе.
Далі прийшли ми до його дому, батько мене окинув поглядом і каже:
– Веди її до матері, хай приготують щось та на стіл поможе покласти.
Я б з дороги хотіла й руки помити й води напитися, але вже мене до роботи. Матір виявилася привітною, була мені справді рада, посадила на стільчик і подала прохолодного компоту. Сама крутилася біля столу і вже я їй там щось помогла нарізати та й стали чоловіків чекати.
Сіли ми всі і бачу, що батько наче мене вітає в родині, але матір за столом майже не сидить – то по сіль побіжить, то сметанки додасть, сама майже не їсть і те, що у неї в тарілці вже холоне, а вона й далі спокою не має.
Далі чоловіки встали з-за столу, а ми залишилися прибирати. Звичайно, що мати хвалить свого сина. а я вже й не дуже хочу в цій родині бути.
– Я дуже хотіла доньку мати, але Бог не дав. То тепер ти будеш мені за доньку і помічницю. А як онуки підуть, то буде нам усім радість,- щебетала жінка.
Поклали мене спати в іншу кімнату і я лиш тому зраділа. Зранку мене вирішив майбутній свекор перевірити чи я вмію щось варити. Я приготувала все, як вміла, поклала на стіл і сіль, і хліб, що б не підскакувати. Сіли ми всі, їмо, як тут свекр мені й каже:
– А піди-но на город та нарви мені свіжої цибулі, щось мені захотілося.
– Вона не знає де, я підскочу, – каже матір.
– Сидіть,- кажу я, – я піду.
Я вийшла на вулицю з тарілкою і сіла собі на поріг та й їм, бо я голодна і ще й набігалася зранку біля худоби, адже треба було показати, що я все вмію – і сіна дати, і напоїти, пшениці кинути та чир заколотити.
Поїла собі спокійно і пішла на город та нарвала пучок цибулі. Прийшла, то свекор вже все поїв:
– Тебе лиш посилати, мусив так в себе пхати, – каже.
– Та не переживайте ви так, – кажу йому, – більше так не буду чинити.
Поїхала звідти першим же автобусом, бо зрозуміла, що то копія моєї родини, а я так жити не хочу. І знайшла я собі чоловіка, який мені й сумку піднесе і сам в магазин піде, їмо ми всією родиною, а кому чого бракує – сам встає і собі приносить.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота