Чим далі, тим усе менше в нас сіл, де сусіди ходили би одне до одного. На моїй вулиці ще є, принаймні, вісім хат, куди можна запросто, без стуку зайти і провести вечір за приємною розмовою. Здебільшого, починається вона так:
– Оце зварила юшку: і цибульку туди, і петрушечку, і морквину, і різні приправи – а не кажіть, не так пахне, як колись, – розпочне Марина.
– Що ні, то ні, – продовжить Катерина. – Що то казати, зараз і мед не такий, і цукор не солодкий…
– Та навіть яблука, – додає Ірина, – ось наче й вродили, достигли, а котре не зірвеш, на зиму не покладеш – всередині гниле, немає й дітям що дати…
– А візьміть зими! – підключиться до розмови Соня. – Хіба такі зими були в пору нашого дитинства? Бувало, сидимо в хаті, а буря виє, мете, закручує поза вікном, страшно вийти за поріг, а на ранок – ой лишенько! – як намете попід двері, ні тобі вийти. Так і відгрібали сусід сусіда.
– Що було, те було, – ствердно киваємо всі головами…
І тут я згадала історію моєї молодості (я й зараз ще не стара, адже старість – це не роки, а стан душі).
Наближалися тоді новорічні свята. Стрічала їх у передчутті радості, бо вже півроку як, нарешті, розлучилася з чоловіком і мала в хаті трійко дітей, тишу і благодать. Як зараз пам’ятаю слова молодого судді після закінчення процесу:
– Жіночко, чого Ви плачете, може, передумали розлучатися? То ще не пізно, лише скажіть – і ми все виправимо.
На що я, витираючи сльози, відповіла:
– Мої дорогі, я 18 років чекала цього дня, а плачу від радості.
Коли вийшла з судової зали, то все хотіла помацати себе за плечі, чи, бува, не ростуть крила. Не вірите? Їй Богу, таке відчуття було, що злетіти охота. А навколо – пишний серпень, місяць мого народження: айстри полум’яніють, вже жоржини зацвіли. Останніх не люблю, бо навіюють смуток і передчуття швидкої осені. А я ще й не жила. Але нічого. Скільки ще лишилося жити, зате спокійно, врівноважено. Я можу знову усміхатися, співати пісень, природою милуватися.
Зима того року виявилася несподівано суворою (–37 С). Трималася ця температура тижнів два, то відпустить на два – п’ять градусів, то знову притисне.
А в мене чобітки були червоненькі, зі штучної шкіри, підбиті всередині якоюсь байкою – холодні, йдеш, мов боса. А незабаром на конференцію їхати. А як? У чім? І на базар же не поїдеш, бо ноги повідморожуєш. Одним словом, журюся, а поки що прибігла з роботи та й пораюся.
Хутенько до криниці по воду кілька разів збігала, телятко погодувала, свинці підстелила, потім відігріла в хаті руки й ноги – і знову похапцем до хліва, по дрова й вугілля. Діти тоді в свекрухи заночували, бо завтра в школі ялинка, а нам було далеко ходити. Старша донька вже була студенткою.
А вечір зимовий куций, мов хвіст зайця, вже й сутеніє. Ще й збігала сусідку провідати, бо ми товаришували.
– Чи ти бачила, – питає Тетяна, – на вулиці під твоїм сіном якийсь чоловік стоїть? Дивися, щоб не спалив ненароком.
– Я-то бачила, – відказую. – А чого він стоїть так довго, на кого чекає?
– Так то, певно, котрийсь із меліораторів, що в полі працювали, то вони вже поїхали, а він їх, бідний, чекає, – продовжила Таня. – Я вже двічі кликала його до хати погрітися – не йде.
– Боюсь, – каже, – машину проґавити.
– Слухай, – звертаюся до сусідки, –Таню, як цей чоловік замерзне, нам з тобою гріх буде, дивись, як мороз рипить, аж дихання спирає. Ти як хочеш, а я піду його заберу погрітися. Тільки ж дивися, прийди провідай мене і сьогодні, й завтра вранці, раптом там щось не так, мало що, людина-то чужа.
– Ну, ти й перестрахувальниця, – кинула на це Таня. – Хай він навіть бaндит, то як ти йому добро зробиш, невже він тобі злом віддячить?
– А я знаю…
Отже, будучи за характером екстремалкою, підхожу до нього і випалюю:
– Чоловіче, ходімо до хати, вип’єте склянку гоpiлки, зігрієтеся, і стійте собі хоч до ранку.
На нім і кожух овечий, і валянки биті, але як він день на морозі, то й ця амуніція не рятує.
– Я-то, взагалі, машину чекаю, але, видно, хлопці вже поїхали, поки я по цигapки бігав. Що ж тепер робити? Мабуть, зайду погрітися, як пустите.
– Так якої вам гоpiлки: середньої чи міцної?
– Давайте міцнішої.
– Стільки вистачить?
– Ще трішки. Ви не думайте, я не випиваю, але вже дуже змерз.
– Нема мови, пийте, мені не жаль, – налила йому мало не склянку.
Хазяйка ж бо! А як був чоловік, то й ста грамів на лiки не можна було втримати в хаті, а тепер є. В селі без рідкої «валюти» не прожити: і зорати, і засадити, дрова привезти, нарубати.
– Можна роззутися, щоб ноги трохи відігрілися? – несміливо спитав він.
– Та будь ласка, тепла не шкода.
Сів біля грубки, гріється. Дивлюся, то це не дядько, а молодий чоловік, ще й симпатичний. Запросила до столу вечеряти. Добре, що мала селянський борщик з квасолею, сало, варенички з капустою. Поки їв, випрала дві пари його шкарпеток, які вже «стояли» (нащо мені це нюхати?) Звісно, попросила показати документ (паспорт був при ньому). Пoзнайoмилися, дозволила переночувати, попередивши, що при будь-якому порушенні «режиму» доночовуватиме на вулиці. Сама, по правді, трохи боялася, але нічого, насправді виявився порядним. Розповів, що нежонатий, чим дуже засмучує свою матір. Вона йому постійно цим дорікає:
– Брати он, сім’ї позаводили, а ти чого чекаєш?
– А я що можу сказати? Не підібрав до серця, – кажу.
– А тобі скільки років? – згодом запитав мене.
– Сорок, а що?
– Та нічого, а мені вже тридцять один. Я б хотів мати таку дружину, як ти. Ось, не знаючи мене, впустила до хати, шкарпетки випрала, гоpiлки дала… А раптом я – злoдій? Ти ж ризикувала!
– Ну й що? – я на те. – Михайле, а ти в курсі, що нас, жінок, генетично запрограмовано піклуватися про інших?
– Може, й так, – зауважив, – але не всі ж жінки такі, як ти.
– Тим життя й цікаве, що не всі однакові, – кажу.
– Що ти на мою пропозицію скажеш? Я цілком серйозно, і мама в мене дуже добра: побачить, що я доглянутий, і її на серці спокійніше буде. Ти не бійся, – додав гарячково, – я тобі тягарем не буду: заробіток у мене добрий, і все вмію по господарству.
– Спасибі тобі, хлопче, ти такий щедрий, за склянку віддаєш мені найдорожче – свою свободу. Я дуже це ціную, але збагни: по-перше, я ще від колишнього шлюбу не відійшла, по-друге, мій вік не дуже тобі підходить.
– Я не відступлюся від своїх слів. Ти подумай, а поки що скажи, чим тобі віддячити? – спитав мене вранці. – Райцентр далеко, може, тобі щось купити? Ти скажи, я привезу.
Мене осяйнула думка. Чобітки! Ризикнути? Миттю до шафи, витягнула гроші, про себе швидко відрахувала – 20 на хліб і їдальню, 30 – студентці, 80 – на чобітки.
У ті роки за ці гроші виходили найкращі чоботи, а поганенькі коштували до 30 гривень.
Пояснила йому ситуацію.
– Куплю неодмінно, тільки два дні (субота й неділя – вихідні) мене не буде, а тоді чекай.
Розумієте, жінка – на те вона й жінка, аби дурниці робити, але ж треба й сусідці похвалитися. Його не було три дні. Мороз, заметіль, ніяка машина робочих не привозила.
Йду в понеділок до Тетяни.
– Ти знаєш, що я зробила?
– Невже пеpeспала? – сміється сусідка.
– Яке там пepeспала, у тебе лише дурниці в голові, я дала йому гроші.
– Та й навіщо?
– Аби привіз чобітки. Ну, як мені самій в такий мороз їхати на базар?
– Боже, яка ти дуpна! Ще й без клепки!
– Так, а тепер ще й без грошей. Але ти скажи, як він не привезе, ти позичиш мені гроші на інші, бо як же мені до школи ходити?
– Таке питаєш! Звісно, позичу. Хто ж тебе, дуpну, виручить?!
– Тільки нікому не розказуй.
– Добре! Та не журися дуже! Чорт їх забери, ті гроші. Ми всі жінки дуpні, – втішила на прощання.
Канікули! Нервуюся вдома. Випрала кілька рушників, несу на вулицю, хай вимерзнуть, а мете – нічого не видно. Аж бачу, щось чорне вовтузиться вдалині двору біля хвіртки: собака чи вовк? Лишенько! Мерщій до хати, напнула хустку, придивляюся. Боже, це ж Михайло! Очей, брів за інеєм не видно, шапка насунута на вуха, ноги вгрузають у глибокий сніг. В руках – пакет.
– Чи ти збoжeволів? Добиратися у таку погоду! – гукнула.
– Я ж обіцяв. Ось тобі чобітки й біла троянда. А заодно хліба буханка, раптом не привезуть у село? А це – коробка цукерок твоїм дітям. Вибач, я мав вчора привезти, але не було в нашім магазині твого розміру, то їздив у інший район. Давай, міряй!
Беру, дякую. Дрібниця, а приємно. Чорні, шкіряні, хутро тепле, підбір невисокий, стійкий.
Загадую собі: оце, значить, так, якщо підійдуть впору, може, й візьму його собі (була не була!), а якщо ні – то ні. Це так деякі жінки вирішують глобальні проблеми.
Приміряла – налізли, блискавка зійшлася. Сказала, що дуже задоволена, але зрозуміла, що носити не зможу – занадто впритул. Отже, не судилося.
Відправила я його наступного дня, а чобітки продала. Купила інші, значно гірші, бо де ще такі знайдеш? А от спогади залишилися на все життя. Особливо, коли мете, як тоді.
Але в нинішній час не раджу вам, жіночки, так експериментувати, бо не ті часи, не ті люди!
Автор – Валентина САВКО.
За матеріалами – Українське слово.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
