«Я тоді зробила неправильний вибір», – каже мені любка мого чоловіка в церкві.
А я їй кажу:
– Ти, тим ротом не маєш тут ікони цілувати! Та Бога молити про прощення!
Розкаялася вона, коли старість постукала в двері. Та зараз, розбіглися всі її прощати!
Була у мене родина, чоловік, діти, все як у всіх. Чи я для того її так оберігала та опікала аби чиясь чужа людина туди, в моє святилище, в мій храм, влізла брудними ногами?
Яка б я не була по зовнішності чи по характеру, чи по розуму – це чуже, брати не можна! Не можна чуже брати ні в кого!
Навіть, якщо тобі здається, що ця людина чимось гірша за тебе.
Навіть, якщо ти собі думаєш, що вона не достойна такого.
Навіть, коли воно от просто валяється на дорозі, бо щойно випало – воно чуже!
І ти про злодійка і маєш бути покарана в суді.
В її випадку, то має бути всякий суд, і людський, в тому ж числі.
Як згадаю, як мені діти переживали, що ми з батьком не разом. Як донька просила аби я його пробачила, бо вона татка дуже любить. За кожну дитячу сльозинку вона має мати довічну спокуту.
Знаєте, тоді було всім тяжко, а мені тим більше – зарплати місяцями не виплачують, за їжею черги, діти малі та хворіють, грошей поназичали в кого лише могли і треба віддати…
То я пішла в когось красти?
Я пішла на три роботи! Я, людина з вищою освітою, мила підлогу в нічному ресторані, бо там хтось міг дати десятку з барського плеча.
А мій чоловік вирішив, що у нього криза середнього віку і давай ще й ті крихти, що у нього були на любку спускати.
Дізнаєшся про таке завжди, коли найменше цього очікуєш…
І я вигнала його з хати, бо в моєму домі по помитому не ходять!
Потім свекруха приходила та переконувала мене пробачити:
– Та хто зараз не гуляє? Всі вони такі!
Прийшлося пробачити тоді. Коли зрозуміла, що сама просто не потягну. Проковтнула гордість і впустила в мою чисту квартиру…
Який то вже шлюб без довіри? Так, сусідимо та дітей ростимо.
А далі вже я поїхала в Італію і стало мені так легко, що його не бачу, що дітям допомагаю. Знову мені спокій на серці та радість…
Але роки беруть своє і не хочеться мені на чужині віку доживати.
Приїхала в свою квартиру, діти її відремонтували.
Чоловіка вже на той момент не було, але я навіть на похорон не їхала.
І от я собі онуків бавлю та в церкву ходжу – такий мій розпорядок.
Аж бачу – вона!
Ну, знаєте, колись відьма не мала права на поріг ступити…
– Ти, що тут забула, – я до неї.
– Василино, роки минули, ми тоді були молоді, а тепер вже все по-іншому. Тоді я зробила не правильний вибір і він мені дуже боком обійшовся…
Вона спробувала мені розповісти свою жалісливу історію, але я її перебила.
Сказала, що вона не буде тут ходити та ікони своїм ротом цілувати. Якщо побачу – скажу священику.
Сестрицям я вже сказала.
За все в житті треба платити, особливо, коли ви чужий храм руйнуєте! І на те нема ні років, ні виправдань!
Фото Ярослава Романюка.
