fbpx

Як же свекруха щебетала та вмовляла аби ми до неї переїхали та з нею жили, мовляв, чого по орендованих квартирах ходити, коли ж у неї двокімнатна стоїть, вкупі будемо жити і всім буде добре.

Не знаю як хто, але ми пожили п’ять років на орендованих і вже таки добре всілися з фінансами, всі ілюзії про власну квартиру давно розбилися і пропозиція матері здавалася розумною – будемо сплачувати лише за комунальні. А те, що платили за оренду – відкладатимемо.

Дітей у нас поки не було, бо ми не хотіли без житла заводити дитину, а оженилися молодими, одразу після училища, то час у нас ще був.

Я себе налаштувала на те, що прийдеться притертися характерами, далі з тим, що я завжди маю бути неправа, не так витиратиму пилюку і митиму підлогу.

Жили ми без ніяких конфліктів, але… Чомусь Наталя Ігорівна вирішила, що продукти я купую на всіх, а не лише для себе і чоловіка. Я не проти пригостити свекруху, але це не означає, що я маю її годувати. Вона ж так пишалася тим, що може з картоплі навіть десерт приготувати, то хай готує, а не їсть наше м’ясо з сиром.

Я не могла про це їй сказати, адже це наче не по-людськи, але ж мене то гризло! Далі вона нам натякнула, що раз ми вже у неї живемо, то пора подумати про автономне опалення.

– Вам й так квартира дістанеться, то чого не зробити зараз, щоб всім було комфортно?

Ми переглянулися і віддали назбирані гроші на опалення. А далі відкрилися ворота у вічний ремонт, бо треба було й вікна замінити, шпалери переклеїти. Міжкімнатні двері поміняти, кухню оновити…

З цими всіма перемінами я усвідомила, що у нас немає жодного запасу, навіть більше – у нас кредити з’явилися! Але не це мене просто вивело з себе – свекруха зібралася в санаторій!

– Андрію, у нас нема грошей аби твоїй матері дати на санаторій, а ще один кредит брати я не намірена!

– Вона на свої їде, – сказав мені чоловік, а у мене щелепа впала на підлогу…

Я наче вперше побачила квартиру свекрухи – все свіженьке і новеньке, власниця квартири за наш рахунок живе, бо не сплачує ні комунальні, ні за їжу, ліки ми їй також купуємо і не дивно, що вона назбирала на санаторій!

Я наче той вижатий лимон, а вона цвіте і пахне!

В мене склалося враження, що це я з нею помінялися ролями, бо й справді, коли мені жити та веселитися. Як на мені кредитів, як бліх на собаці і треба ж якнайшвидше віддати і за холодильник новий, кухонний і телевізор…

І найголовніше – за це все свекруха навіть нам «дякую» не сказала, бо ж то й так колись буде наше і ми робимо для себе. Але ж ми панували на своє житло наскладати, а не жити з нею все життя.

Я вважаю, що промарнувала ще три роки у цієї жінки, якій не подобалося все, що я роблю, а я мовчки все терпіла і ще й на неї працювала, як якась служниця!

Від цього всього у мене сталося якесь замикання, бо я голосила на всю квартиру, що наче рідна людина, а так нами скористалася. Андрій теж наче трохи прозрів, але не на всі сто відсотків, бо ще бурчав, що мама й так хату йому залишить.

– Мамі твоїй лиш п’ятдесят сім років! Ця хата до того часу потребуватиме нового ремонту! А ми могли б за ті гроші вже взяти дольову участь, скільки ми всього витратили!

Мама й тато мене розуміють, але ж у них теж немає грошей аби нам допомогти. Я тепер вже в якомусь глухому куті, бо з одного боку, наче вже все в квартирі зроблено і може вдасться відкласти. А з другого боку – я не знаю чи витримаю жити з такою двуличною особою ще хоча б рік. Як вчинити мудро?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page