– Не помагають, дівчата, ні зачіски нові, ні плаття. Хіба, якби озвучила, скільки це все коштує, то може так би й була причина для розмови та емоцій, а так все дуже глухо.
– Ой, Лідо, проходили ми це все, п’ятдесят років для чоловіка – то дуже серйозно, ти ж знаєш, що й заводять собі молодиць, хочуть життя назад повернути, от твій теж туди.
Я не хотіла з цим миритися, адже не для того я стільки років з ним прожила аби тепер не знати куди діватися. Та ми доньку одружили, онуки скоро будуть, а цей он що собі задумав, криза йому в носі засвербіла!
Та ще й приховував від мене, що звільнився! Наче встає зранку і на роботу йде, я йому сніданок, я йому кави.
Я йому сирник улюблений до кави щораз печу, з собою даю перекус, все встигаю, бо й сама на роботу спішу.
А тут бачу, що він на мене взагалі ніяк не реагує, йому й раніше треба було десять разів повторити аби він зробив, а зараз і поготів. Прийде з роботи, полежить, дочекається, коли я щось приготую і далі так само на свою половину ліжка ляже і спить до самого ранку.
Коли ж подруги почали про молодицю розказувати. То я вирішила перевірити чоловіка і зранку за ним прослідкувала. Краще б я цього не робила, бо він не пішов на роботу!
Тинявся по місту десь години зо дві, а то й більше, я вже й ноги натомила, а він собі все ходить та усміхається. Далі сів в парку на лавочці і з’їв перекус і далі собі усміхається.
Ну, думаю, я тобі вже таке скажу вдома, що ти будеш у мене знати – як це на роботу не ходити? А доньці хто помагати буде.
Але я так натомилася з тією ходьбою спортивною, що прийшла додому і просто впала на диван та заснула і отак проспала аж до самого ранку.
Зранку мене розбудив аромат кави.
– Вставай, Лідо, на роботу спізнишся.
Я очима закліпала, бо як це так я стільки спала, але кажу:
– А ти не спізнишся?
– А я звільнився, – каже спокійно.
– І чого?, – питаю теж наче спокійно, бо перед тим хотіла таку бурю зняти.
– Набридли вони, жартують з мене, що я підкаблучник, бо тебе не кидаю. Тільки й балакають за жінок чужих, хваляться тим, а мені того не треба. Я не хотів тебе хвилювати, просто роботу шукав і маю через тиждень виходити на нову роботу, ти б і так нічого не дізналася.
Я обійняла чоловіка. Це ж треба, які фарисеї, як мої голубці та м’ясо уплітати на виїздах, то «Лідочко, ти чарівниця, як Віктору з тобою пощастило, ти тільки мигни оком, коли надумаєш його покинути». А тепер он як?
Ну, я їм цього не подарую, я їм покажу, як мого чоловіка проти мене ж намовляти! Я обдзвонила всіх їхніх дружин, не знаю чи теперішніх ще чи колишніх, але розповіла, чим парубки собі голови забивають на робочому місці. І про дружину начальника не забула. Написала, їй. Яку атмосферу підтримує її чоловік на роботі. А ця жінка точно не буде по голівці чоловіка гладити.
А тепер ми з Віктором маємо забаву – ходимо гуляти вдвох. Сідаємо на лавочку і милуємося природою, пригадуємо молодість, яка в цьому ж парку пройшла – тут і з донькою ходили, і самі за руку, як були молоді й закохані. Він каже, о я з того часу геть не змінилася і я йому це теж кажу. Обоє сміємося від щастя, що сказали один одному приємність, хоч вона не відповідає дійсності. Але кому, яке до того діло, кожен живе, як хоче, чи не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
