Ще б пак, адже новина яка – вчительчина донька принесла в подолку та ще й не від українця. Гриміла новина на всі села й до району котилася і вже я була на килимі в райраді, бо ж що це за така поведінка в доньки вчительки зі стосом відзнак, може, пропустили там щось і не заслужено мені дали стільки макулатури?
Я люблю дітей, бо вони щирі і прямі, якщо щось не так, як вони хочуть – вони це не приховають за усмішкою, з них усе це вилазить на світ Божий. Для кожного у мене був час і добре слово чи порада. Чому ж донька моя так вчинила, – казали мені та думали всі.
– А як вона вчинила, – спитала я того, хто мені такі співчуття приносив, – Вона у вас щось взяла чи щось вчинила проти вас? Тоді чого ви до мене ходите? Хіба вона перша, яку хлопець підманув?
Так, я стала на захист своєї доньки і свого онука чи онучки, вже кого Бог пошле. І безсонними ночами я думала не про те, що скажуть люди, а як на вийти з цього положення, бо ж грошей не густо, а як дитину на ноги ставити?
Мій старший син допомагав нам поки грошима, але ж і він скоро теж ожениться і що далі?
– Оксано, дитинку лишиш на нас, а сама поновишся, дитино, бо треба буде за щось на світі жити. Ти набирайся сил і вітамінів, а далі будемо борсатися.
На світ з’явився Лесик, кучерявий і чорнявий, ми душі в ньому не чули, така вже була гарна дитина. Оксана поїхала вчитися і приїздила до нас за першої нагоди аби побути з сином. Люди ще довго балакали, бо дитина й в садок йшла і в школу, зате там наш Лесик вже всім носа втер – і вчиться найкраще, і вірші так декламує, що жоден виступ без нього не обходиться.
Оксана залишилася в місті працювати:
– Мамо, буду тут і буду на квартиру нам з сином заробляти, щоб він приїхав сюди і здобув освіту.
Наш онук таку має голову, що ви б знали – виграє олімпіади і, що найголовніше, виграв гранд аби в нашому селі оновити амбулаторію. То таку вже ляльку зробили з тієї занедбаної будівлі, що аж з району приїхало начальство на відкриття, стрічку червону перерізали та ще й концерт був. Тепер наші жінки не їздять до району, а йдуть до себе чи тиск міряти, чи пліткувати.
– Макарівно, – кажуть мені, – Ото вже у вас онук виріс, на радість всім нам, хай буде йому щастя в цьому житті.
А мене аж гордість усю розпирає, бо таки моя правда перемогла. А якби я перед кожним отим «співчуттям» хилилася та в ноги кланялася. То чи виховала б я таку дитину? Та ніколи!
Але ніхто з них не пам’ятає, що він мені роки говорив про мою доньку, як тому тішився. А моя Оксана і заміж вийшла і ще двоє діток має, Лесика без проблем візьмуть в аспірантуру, та за нього там вже кілька університетів чубляться.
– А ти, моя дитино, – кажу йому, – таки село не забув, хоч тобі й гірко тут було.
– Бабусю, та то мої найкращі роки, а амбулаторію, то я для вас зробив, аби ви з дідусем все мали під рукою, бо ви не молодієте. Та й ще вам по секрету скажу, що ми з Мартою зустрічаємося.
– З якою Мартою? З сусідко?
– Так, вона теж тут вчиться і ми вже разом живемо.
Отак, я скоро й правнуків матиму! А мої заздрісники амбулаторію, і то не погано, я вважаю. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота