Я стояла на кухні, тримаючи в руках сумку з документами, і дивилася на нього прямо. Він щойно повернувся з роботи, скинув піджак і сів за стіл, чекаючи, як завжди, щоб я подала вечерю.
— Дмитре, мені потрібні кошти на нові зошити та книжки для Соломійки до школи, — сказала я спокійно, намагаючись не підвищувати голос.
Він скривився, відклад ніж і виделку.
— Ти ж тепер працюєш, сама заробляєш! Вчися планувати свої видатки. Я й так усі витрати на житло покриваю, а ти все одно незадоволена!
Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце калатає.
— Гаразд, вчитимуся планувати. Тільки вже без тебе. Ми розлучаємося. Ти будеш сам дбати про своє житло, не забувай про підтримку для дитини, а я впораюся сама зі своїм.
Він завмер на мить, дивлячись на мене широко розплющеними очима, ніби не вірив своїм вухам.
— Що ти сказала? Розлучаємося? Ти серйозно? Після всього, що я для вас зробив?!
— Абсолютно серйозно. Заяву я вже подала.
Його обличчя почервоніло, він різко встав, стільниця здригнулася.
— Ти невдячна! Я стільки років забезпечував цю сім’ю, а ти тепер мене кидаєш? Через якісь зошити?
— Не через зошити. Через усе накопичене за роки.
Він почав ходити по кухні, бурмочучи образи, але я більше не відводила погляд. Цього вечора я відчула, що нарешті вільна.
Той вечір я пам’ятаю дуже чітко — саме тоді я наважилася на рішучий крок, який змінив усе моє життя. Я сиділа в нашій маленькій кухні, дивлячись у вікно на вечірнє місто, і розуміла: далі так тривати не може.
Мій чоловік, Дмитро, як завжди, розвалився в вітальні перед телевізором, перемикаючи канали з незадоволеним виразом обличчя. Це була типова картина наших буднів останніх років.
Я завжди намагалася тримати нашу родину разом. Не хотіла, щоб наша донечка Соломійка зростала без батька поруч. До того ж, стабільність у фінансах з’явилася в мене порівняно недавно — раніше я повністю залежала від нього.
Коли ми тільки одружилися, Дмитро м’яко, але наполегливо висловив бажання, щоб я більше часу проводила вдома: готувала, прибирала, дбала про комфорт.
Спочатку це здавалося милим — він хоче, щоб дружина чекала його з роботи, зустрічала теплою вечерею, оточувала турботою. Багато чоловіків про таке мріють, подумала я. Тож погодилася без вагань.
Але з часом його побажання перетворилися на чіткі очікування. Якщо я затримувалася десь — у магазині чи з подругою — і не встигала зустріти його біля дверей, починалась неприємна сцена. Одного разу він увійшов, а я ще не повернулася з прогулянки з Соломійкою.
— Де ти вештаєшся так довго?! — гримнув він з порога. — Я з роботи, втомлений, а вдома нікого!
Я вибачилася, пообіцяла бути пунктуальнішою. З того часу бігла додому щосили, щоб усе було готове: вечеря на столі, квартира прибрана, він — у центрі уваги.
— Іди відпочивай, любий, ти ж стомився за день, — казала я, намагаючись посміхнутися.
Спочатку це навіть тішило — відчуття, що я потрібна. Але поступово стало рутиною, яка виснажувала.
Коли я завагітніла, Дмитро наполіг, щоб я звільнилася з роботи негайно. “Навіщо тобі це зараз? Народжуй спокійно, а потім будеш удома з малям — виховувати, годувати, дбати про все”, — сказав він.
У той час він щойно просувався кар’єрними сходами. Після університету з економічним фахом влаштувався в солідну фінансову установу простим спеціалістом, але швидко ріс.
За кілька років став помічником одного з керівників. Зарплата збільшилася, з’явилися бонуси, навіть службова машина. А незадовго перед тим він узяв у кредит власне авто — гарне, імпортне.
Але мені на тому авто доводилося їздити лише в крайніх випадках — коли Соломійку треба було везти до лікаря. Тоді Дмитро “дозволяв” скористатися.
— Сьогодні візьми машину, — буркнув якось. — Але обережно, це ж моя.
З ростом його посади змінився і характер поводження з фінансами. Він став надзвичайно ощадливим щодо сімейного бюджету. Кожну гривню для дому чи для дитини мені доводилося просити, а потім звітувати, на що витратила.
— Знову гроші потрібні? — бурчав він. — Ти взагалі не вмієш рахувати! Усе розтратити готова!
Я пояснювала, чому саме це потрібно, але часто отримувала менше, ніж просила. Доводилося хитрувати: просити більше, щоб хоч щось дісталося.
Одного вечора Дмитро повернувся похмурий. Повечеряв мовчки, пішов до вітальні й зателефонував комусь. Я чула обривки розмови з кухні.
— Слухай, друже, позичиш? Дуже треба… Ні? Шкода… Добре, зрозуміло.
Наступного дня я випадково побачила на столі папери з банку — угоду про позику. Зрозуміла: він узяв кошти, бо програвав десь. Це стало для мене шоком — мій чоловік мав таку слабкість до азартних ігор.
Запитувати напряму я не наважилася — знала, що це призведе до конфлікту.
Коли Соломійка пішла до дитячого садка, я вирішила повернутися на роботу. Дмитро спротивлявся.
— Ти й удома нічого не встигаєш! Куди тобі ще робота? — казав він підвищеним голосом.
Але я настояла.
— Мені це потрібно. Для себе, для нас.
Урешті він погодився, але з умовою.
— Гаразд, іди. Але тепер сама дбати про продукти, одяг для себе й дитини. Я тільки за комунальні послуги платитиму.
Довелося крутитися: економити на всьому, відкладати потроху на непередбачене.
На роботі я подружилася з колегою Оксаною. Ми часто обідали разом, ділилися новинами. Одного разу я не стрималася й розповіла про домашні труднощі.
— Він усе контролює, кожну копійку… Я втомилася просити, — зітхнула я.
Оксана уважно вислухала.
— А скажи чесно, Олено: ти його ще кохаєш?
Я задумалася.
— Знаєш… Напевно, вже ні. Давно відчуття зникло.
Вона кивнула.
— Тоді чому тримаєшся? Подумай про розлучення. Оформиш підтримку на дитину — і житимеш спокійніше.
Слова запали в душу. Спочатку я відганяла думку — страшно було самій, з дитиною. Але через тиждень-два все обміркувала: зарплата в мене стабільна, алименти допоможуть. Пішла до установи й подала заяву.
Вдома я чекала слушної нагоди, щоб сказати. І вона трапилася саме того вечора з розмовою про зошити для Соломійки.
Після моїх слів про розлучення Дмитро довго не міг заспокоїтися. Ходив по квартирі, дорікаючи.
— Ти ж нічого без мене не варта! Куди підеш з дитиною?
— Піду й житиму. Краще, ніж далі так, — відповіла я твердо.
Процес розлучення тривав непросто. Були зустрічі в суді, обговорення майна, але головне — підтримку для Соломійки призначили з його офіційної зарплати, яка була немала.
У його установі все фіксували чесно, тож відрахування надходили регулярно й у повному обсязі.
Завдяки цьому я змогла зняти для нас із донечкою затишну невелику квартиру — одну кімнату, але нашу власну. Соломійка мала свій куточок, я — свободу.
Ми з Соломійкою почали нове життя. Ранками я відводила її до садка, потім — на роботу. Вечорами готували разом прості страви, гуляли в парку, читали книжки.
— Мамо, а чому ми тепер окремо? — запитала якось Соломійка, малюючи за столом.
Я сіла поруч, обняла.
— Бо так краще для нас, сонечко. Тато любить тебе, бачитимешся з ним. А ми з тобою будемо щасливіші.
Вона кивнула, хоч, мабуть, не все зрозуміла. З часом вона звикла.
На роботі я познайомилася з новими людьми. Оксана стала справжньою подругою — ми часто гуляли з дітьми, ділилися радами.
— Бачиш, Олено, ти молодець, що наважилася, — казала вона якось за кавою. — Тепер ти вільна, можеш планувати своє життя.
— Так, — усміхалася я. — Спочатку страшно було, але тепер відчуваю полегшення.
Я записала Соломійку на танці — вона мріяла. Купувала їй гарний одяг, не просячи ні в кого. Відкладала на відпустку — ми поїхали на море вдвох, уперше.
Там, на пляжі, дивлячись, як донечка будує замки з піску, я подумала: як добре, що не відклала це рішення надовго.
Дмитро іноді дзвонив, цікавився Соломійкою, забирав її на вихідні. Відносини стали спокійнішими, без колишнього тиску.
— Як справи? — питав він нейтрально.
— Усе добре, дякую. Соломійка чекає зустрічі, — відповідала я.
Більше не було образ, не було прохань про гроші.
Озираючись на минуле, я розумію: шкодую лише про одне — що не зробила цей крок раніше. Стільки років витратила на спроби врятувати те, що вже не жило.
Але тепер усе по-іншому. Я сильніша, незалежніша, і наша з Соломійкою життя наповнене маленькими радощами: спільними прогулянками, сміхом, планами на майбутнє.
Іноді ввечері, сидячи з чашкою чаю, я думаю: життя — як книга, і я нарешті перегорнула сторінку до нової глави. І вона обіцяє бути яскравою.
Головна картинка ілюстративна.
