fbpx

Якби чоловік мене не кохав, то я б це так не сприйняла, але у нас за плечима кохання і роки шлюбу. У нас діти дорослі. А тут ось така оказія – прийшла есемеска від любки, а я прочитала

Роман почав все заперечувати, але я вже почала пригадувати, що останнім часом він був як не у відрядженні, то на нараді, то ще щось, а я ж вірила, бо ж він так мене любив. Довіряла.

Я розумію, що почуття проходять, але не у мене. Я й далі любила свого чоловіка, того милого хлопця, який не міг мене взяти за руку, бо у нього вони пітніли від хвилювання, більше мовчав, бо не хотів ляпнути дурницю, який дивився на мене такими відданими очима.

Я дуже довго до нього придивлялася, бо знала, що я виходжу заміж раз і назавжди, що у мене не буде такого, що тут люблю, а тут уже не люблю. У моїх батьків міцний шлюб і я вихована в такому розумінні, що людина має тобі підходити, має тобі полюбитися і тоді ти будеш з ним все життя жити в любові та радості.

І я повірила, що таке трепетне відношення буде завжди і воно було. До цих відряджень і спізнень.

– Якби ти мені в очі сказав, що не любиш більше, якби вчинив чесно, то я б тобі слова не сказала. Але ти вчинив все тишком, вимастив все наше життя в ось це, – я показала рукою на телефон, – забирайся!

Чоловік почав щось бурчати, що це все не серйозно, що це все не рахується. Бо це просто захоплення, а я – то на все життя і я то вже щось інше. Але я була непохитна, бо оце словоблудство ніяк не виправдовує його вчинку. Тому чоловік далі таки почав збирати речі, а потім просто впав серед хати. Ще цього мені бракувало!

Не хотіла його ніколи бачити, а прийшлося їхати з ним у швидкій, довелося відвалити добрячу суму аби його повернули до життя.

Я взяла його телефон і зателефонувала до тієї, яка лиш кілька годин тому присилала повідомлення, що кохає його безмежно і не може дочекатися:

– Алло, це дружина Романа. Прочитали ми з Романом твоє повідомлення і його від щастя прикувало до ліжка. Записуй адресу, бо його треба буде забирати і за ним доглядати.

На тому кінці кинули слухавку, але я не намірена була відступати, тому телефонувала ще і ще, але та просто відключила телефон. І ось на таке він мене проміняв. Якби ще день тому з ним щось приблизне сталося, то я б гори звернула, моря перелетіла, але я б його витягнула звідусюди, понесла і перенесла, вилікувала і виходила.

– Кажуть, тебе не можна хвилювати, але ти маєш знати, що твоя любка за тобою доглядати не буде.

Він тільки мукав і очима блимав. Я поїхала додому і довго оплакувала свій шлюб. Я б його відвезла їй і ще й з бантиком залишила під порогом. Але ж, що скажуть діти? Що скажуть родичі і друзі?

Мати Романа вже старенька і вона сама потребує піклування, а я їй лежачого сина віддам? Вона за всі ці роки була для мене прекрасною свекрухою і так нам помагала завжди, тим більше з дітьми. Завжди просила аби їх на канікули відправили до неї.

Прийшлося взяти його до себе і доглядати. Час від часу я надзвонюю до його любки. Але та чи телефон заблокувала чи мене і я не можу додзвонитися.

Чоловікові більше нічого не кажу, тільки хочу аби він пішов геть і все, на своїх ногах вийшов за двері.

Спочатку ще його навідували друзі та колеги, але вже рік минув, а у нього тільки невеликі зрушення. Діти допомагають грошима, хоча я певна, що вони б добре подумали, якби знали, що їхній таточко натворив. І ось так мені прийдеться жити до кінця життя?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page