fbpx

Якби мене тепер спитали, яку я хочу невістку, то я відповіла б: «Будь-яку». Але пізно приходить така думка, що не треба замість дитини вибирати їй долю

Таке сталося й зі мною – всюди пхала свого носа і та мені була зависока, а та затовста.

– Та як з такими генами та дитина?, – закочувала я очі, а мій син мовчки йшов проводжати дівчину і більше з нею не знався.

Чоловік мене просив лишити сина в спокої, але мені наче хто світ потьмарив:

– Як у спокої? Та я маю знати, хто буде з моєю дитиною в одній квартирі жити, я будь-кого туди не пущу!

І я не просто відбирала кандидаток, але й сама подруг просила аби мені своїх доньок давали на побачення, щоб я могла синові підібрати гідну кандидатуру. І так я за сина вчепилася, як не помітила, що мій власний чоловік вирішив піти з дому:

– Я більше так не можу, Галю, – казав він, – Ти всюди лізеш і нема в житті й закутка, де б ти не була зі своєю правильною думкою. Я втомився і хочу жити так, як я хочу і байдуже на те, що ти думаєш.

Я тільки очима кліпала, бо не розуміла, як чоловік може таке сказати після стількох років шлюбу і за що, за те, що я хочу нашій дитині щастя?

Я вірила, що Василь приповзе до мене проситися назад, але цього не сталося. Він знайшов собі жінку, яка в рази за мене гірша і живе з нею і не соромиться на люди її виводити. А я сама, гарна і чудова, але сама.

А далі у мене просто скінчилися гроші і довелося мені думати, де ж знайти гроші для сина, щоб йому в житті допомогти. Бо ж треба аби він мав і квартиру, і машину, тоді він зможе собі вибирати будь-яку дівчину!

Я не довго думала і подалася на заробітки і зовсім тому не жалію, бо я змогла заробити на все, що собі задумала: у сина чудова квартира з якісним ремонтом, нова машина, у мене теж нова квартира і ремонт, але я ще тут продовжую працювати.

Але чомусь час так швидко проминув, хоч я і старалася працювати дуже багато аби на все синові заробити. Про те, що час просто пронісся перед очима, я зрозуміла, коли побачила у сина залисини. Йому вже тридцять вісім років і він лисіє, а дружини у нього й далі нема.

І справа в тому, що він вже нікого не шукає, а все чекає на мене, що я йому щось приготую, подам, виперу. Коли мене нема, то він просить сусідку аби та приходила і все робила по дому за відповідну плату.

Я вже з ним серйозно говорила і казала, що прийму вже будь-яку дівчину.

– Сину, я прошу лиш аби вона була, та жінка, бо я не хочу аби ти був сам.

– Мамо, та мені нікого не треба, – каже мені він, – Що треба, то я заплачу і мені зроблять, а нащо мені терпіти характер чужої жінки біля себе? Нащо мені собі нерви псувати.

І ось так я розумію, що привчила сина до того, що можна купити послуги домогосподарки і не треба витрачати сили аби знайти дружину, яка буде вити сімейне гніздечко.

– А діти? Ти не хочеш дітей?, – питаю його.

– А нащо вони мені, мені й без них добре.

Отак, йому добре, а ти, мамо, думай про те, як це все виправити. Де ж я схибила в цьому всьому, адже я просто хотіла аби син мав дівчину, яка його любитиме та піклуватиметься про нього, а натомість, він не хоче вже ніякої дівчини. Отак благими намірами я синові й зіпсувала життя. я вже згодна на все, лиш би у нього був хтось поруч, коли мене не стане.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page