Моя мама така людина, що всюди має бути перша і особливо любить покомандувати – це від неї не забереш.
У неї й професія була військова, тому вона швидко вийшла на пенсію і давай без діла тинятися, а тоді вчепилася до мене:
– Олю, поки молода – то щось думай трохи, бо потім з роками вже й не захочеш ніяких дітей!
– Мамо, то нічого, що у нас є близнятка?
– То вже майже дівки на виданню! Ти їм вже не потрібна як мама!
– Їм десять!, – не витримала я.
– І що? А хлопчик де? Чоловіки завжди хочуть хлопчиків, спадкоємців!
– Мамо, Андрій не король, у нього зі спадку – дідів гараж!
– Ой, пом’яни моє слово, що захоче він від якоїсь молодої мати сина і покине тебе з дітьми! Що тоді будеш робити?
Якщо чесно, то я в свої тридцять думала, що вже виконала всі свої жіночі обов’язки, які ще в юності ставила переді мною мама: заміж вийшла, діти є, живемо і працюємо заради дітей. все. Амінь!
Але, виявляється, я ще матері не все віддала.
Материну розмову я в жартівливій формі переповіла чоловікові і він наче мене й підтримав. А потім через якийсь час каже:
– Якщо вона буде глядіти малюка, то чом би й ні? У неї тепер купа часу і тобі буде легше.
– Ти серйозно?
– А що? Хлопчик – це теж добре, тим більше, я його буду на рибалку з собою брати…
– Ти нормальний? Ти не любиш рибалити!
– Полюблю…
– А якщо дівчинка знову?
– Ну, ми будемо дуже старатися!
Я лиш від нього відмахнулася. Трудяга знайшовся! Як полицю прибити, то нема, а тут він буде працювати!
Дзьобали вони мене та дзьобали з двох боків, а далі мама ще й дівчаток підключила:
– Мамо, ми хочемо братика! Ми будемо з ним бавитися, гуляти!, – кажуть малі.
– Він ваші іграшки забиратиме і гризтиме.
– Ми будемо ховати вище, він не дістане!
Я погодилася, бо це все перетворилося на якесь чудо: спочатку вони мене вмовляли та задобрювали, а потім почали всі ображатися! Уявляєте?
Добре, тримайте обома руками.
Мама була рада найбільше і ходила зі мною на всі УЗД, проте стать ми ще не знали, бо дитина завжди не так оберталася. Я казала їм, що дитина має більше розуму, ніж вони.
Далі було ще більше щастя, бо таки з’явився на світ синочок.
Самі знаєте, що в перші місяці дуже важко і мене всі підтримували, мама допомагала, гуляла з малим і готувала суміші. Все було чудово і я зрозуміла, що це таке підтримка в перші місяці.
Але потім я почала помічати, що мама почала пропадати і все рідше і рідше з’являтися у нас.
Я це не одразу зауважила, бо період колік плавно перейшов в період прорізання зубів, а потім я спам’яталася, що вже яку ніч не сплю і зателефонувала їй.
– Мамо, а ти де?
– Я трохи зайнята, то я завтра прийду.
На завтра вона не прийшла, і на післязавтра теж.
Очі мені відкрила прогулянка з малим – я тягну коляску і радію тиші, як мене відволік сміх, я придивилася…
На літньому майданчику сидить моя мама з якимось чоловіком і мило хіхікає та попиває коктейль.
Я мало там не впала, але вже в собі тримати емоції не могла і просто кулею туди полетіла.
– То ти отак часу не маєш? На рідного онука часу нема, а на якогось чоловіка є? Чи ти при здоровому глузді?
– Доню, не кричи, ти мене соромиш перед Віктором…
– Соромиш? Ти мене під оце все підвела, а тепер я тебе соромлю?
– Доню, тобі пора вирости і стати дорослою!
Я просто розвернулася і пішла геть! Вже який місяць з нею не говорю, а вона й не приходить аби перепросити. Що ж, раз мама вибрала якогось чоловічка – вона для мене вже не мама. Думаю, що я чиню правильно.
Фото Ярослава Романюка.
