Якби свекруха не обмовилася, то я б і не знала, що на мою працю є такі претенденти. Це ж треба, як помагати, то нема нікого, а як задарма узяти, то тут-як-тут.
– А, що це ти, Ларисо, не в чорній хустці? Й пів року не минуло, як Василя нема, а ти вже простоволоса, ще на одного претендуєш?
– Що ви таке кажете?, – здивувалася я.
– Та те, що тебе люди бачать та мені доносять. Ти б пошанувала пам’ять по чоловікові, а ти по нотаріусах ходиш.
І так свекруха й обмовилася, хто мене в нотаріуса бачив, бо сам там чергу стояв. Виявляється, син Василя віл першого шлюбу зачастив до нотаріуса і не просто так – заповіту ж Василь не залишив, а він – єдиний син.
Я тоді лиш руками сплеснула, невже мої статки та підуть до цієї людини?
Я нічого не мала проти хлопця, ми практично не зналися і я могла його впізнати лишень тому, що з вигляду він схожий дуже на Василя.
Мій Василь був з тих чоловіків, які дотримують свого слова. Його дружина звикла, що чоловік по заробітках, а вона вдома робить, що хоче.
І одного разу Василь приїхав швидше, ніж планував, а вона з його найкращим другом.
Він не хотів слухати виправдань, сказав, що лишає квартиру синові і більше не хоче її й знати. Він би спілкувався радо з Денисом, але колишня дружина передавала устами дитини послання, мовляв, мама дуже хоче аби ти, тату, вернувся.
Як виявилося, друг найкращий не планував одружуватися, а її таке не влаштовувало. От і казав йому син при зустрічі:
– Тату, вертайся. Мама тебе дуже чекає і я тебе чекаю.
– Не можу, синку, – казав Василь і це малого зачіпало.
Далі вже Денис не хотів з батьком бачитися і вважав його зрадником. Так казала йому мама і він не хотів розбиратися, що ж насправді.
Я теж була в стосунках, мій коханий не хотів женитися, а казав, що ми маємо випробувати почуття. І так ми випробовували десять років, нашій доньці було вісім, а я так і не дочекалася пропозиції руки і серця.
А одного дня я дізналася, що у Михайла є інша жінка. Я була вражена і пішла від нього.
І ось ми такі обоє обпечені, що вже й на холодне дмухали, але спільну мову знайшли. Василь усиновив мою Аню і ми стали жити разом.
Разом складали на квартиру і на машину, він їздив на заробітки, а я так само приєднувалася до нього, не на весь час, але на два-три місяці приїжджала, поки у доньки канікули чи, коли моя мама могла з нею бачитися.
Михайло не помагав з донькою і не прагнув з нею бачитися. Аня називала татом Василя, бо було за що.
Згодом, у нас була своя квартира, далі своя машина. Василь забезпечив Ані вступ у виш, оплатив її навчання і проживання. Далі так само справив і весілля, ми були дуже щасливі біля нашої донечки.
Спільних дітей у нас не було, хоч ми й дуже хотіли, але все ніяк не виходило. Я не розуміла чому, ми вже стільки пройшли обстежень і всі розводили руками.
– У мене є дитина і я не переживаю за це. Та й Аня мені за доньку, – казав він мені.
І ось так ми прожили в мирі і злагоді двадцять років. Дочекалися першого онука, як Василя раптово не стало. Робив собі сніданок і…
Я дуже важко переживала цю втрату. Не було поруч нікого, з ким би я могла поділитися: донька далеко, свекруха не приймала мене і у нас були натягнуті стосунки, подруг у мене не було, моїм найкращим другом був мій чоловік.
Я настільки занурилася в переживання, що не одразу зрозуміла, що заповіту нема. Василь готувався жити довго, казав, що такі заповіти, то є поганий знак.
Донька мене якось спитала:
– Мамо, а ти все вирішила з квартирою і майном?
– А що я маю вирішувати?, – здивувалася я, – То моя квартира і я в ній живу.
– Мамо, свекруха зі мною завела розмову, що до пів року все треба зробити, щоб потім лікті не кусати.
Я така ще в цьому плані була наївна – чого я маю своє ще перед державою захищати? Квартира і машина на Василю була. Але я його дружина, значить, все належить мені.
Але донька все каже – йди і йди, що я одного дня вже й така простоволоса побігла в обідню перерву до нотаріуса. А там виявилося, що Денис, синочок, претендує на все майно, так як є єдиним сином.
І після тієї розмови з свекрухою, я їй і кажу:
– Аня донька Василя, то вона не має право на моє майно? На моє і його?
– Ні, бо вона йому не рідна і Дениско все зробить аби це довести.
– Але ж батько залишив Денису квартиру і ще й виплати давав щедрі і завжди йому грошей давав. То ще мало?
– Ні, не мало, але як його по-закону, то чого він має відступати?
– Але ми з Василем заробляли на це все, а не Денис.
– То й що? Викупиш свою частку, раз так тобі хочеться в своїй квартирі жити.
І нічого ж не заперечиш, бо закон так і каже, але ж є якесь людське відношення? Є розуміння, що то не твоє зароблене і нема чого до того пхатися.
– А чого це Василь твоїй дитині і весілля справив, і освіту дав, а рідному синові лишень квартиру?, – каже свекруха.
– А те, що це й так дуже багато на нинішній час?
– Ні, він рідній дитині мав дати в рази більше, а не твоїй, не рідній.
І як ти поясниш людині, що не той батько, який народив, а той, який виростив. Ми були сім’єю і ми троє маємо право на те, що за ці роки здобули. Бо для мене і вдале заміжжя доньки так само мій здобуток, бо її так виховала. Так само, як її синій диплом, так само й моя відповідальність, бо не наполягла більше вчитися. І так само кошти, ми всі причетні до того. що Василь добре заробляв, бо ми й помагали йому і не витрачали направо і наліво. Я вважаю, що це і є справжня сім’я, коли ожин одному помагає і відчуває відповідальність. А отак прийти і відкусити шматок, бо можна – це не сім’я і така людина й по закону не має рахуватися сім’єю. А ви як вважаєте?
Фото Ярослава Романюка
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
